Актуально
16. СЛОВ'ЯНСТВО ТА ЙОГО ІСТОРИЧНА ДОЛЯ
Звідки ж узялися слов'янські племена? Їхні корені знаходять ще серед скіфських племен, наприклад, Геродот називає неврів, що мешкали на північ від скіфів-орачів, напевно, в Поліссі. Ці племена найчастіше вважаються слов'янами, балтами, або балто-слов'янами (на думку О. Стрижака, неври - кельти). У віддалених від кочового Степу місцях (північна Київщина, Поросся, Прип'ять ще перед V ст. до н. ч. склалася балто-слов'янська контактна смуга, виникли центри осілості (Чорноліська і дещо пізніше Милоградівська культури).У басейнах Збруча, Серету й Прута ще з передскіфських часів жили племена землеробів - культура фракійського Гальштату - переважно фракійці та іллірійці, які мирно співіснували з чорнолісцями (фрако-праслов'янами). З приходом скіфів це населення було змушене залишити свої домівки й переселитися на захід - в Подністров'я, Закарпаття, Потисся та на територію сучасної Словаччини. Велесова Книга повідомляє про іллірійців: "Тут бо кажуть всяке, та правди ніде діти - іллірійці були поглинені нами" (ВК, 7-Є), тобто сучасною термінологією, асимілювалися з русами. В іншому місці іллірійці називаються ільмерцями: "Був народ родичами з ільмерцями, із того кореня роди наші" (ВК, 2-А). Цікаво, що в ХІХ ст. в Хорватії й Славонії існував рух Відродження під назвою "ілліризм". Сучасні мовознавчі дослідження доводять дійсну спорідненість цих етносів з праукраїнцями (див.: О. Стрижак).
Гето-дакійські племена, що в VІІ ст. до н. ч. заселяли Східну Словаччину, Північно-Східну Угорщину та Трансільванію належали до єдиної етнокультурної спільноти, що мали тісні зв'язки зі слов'янами Східної та Середньої Європи. На Волині та на Київщині, вірогідно, був осередок найдавнішої прабатьківщини слов'ян, яка з часів раннього заліза залишалася стабільною в етнічному плані, про що свідчить найбільше поширення власне слов'янських гідронімів (назв річок). Волинську культуру "милоградців" прийнято вважати праслов'янською або прабалтійською (угро-фінською).
Вони просунулися в напрямку Білоруського Полісся. Таку зміну можна пов'язати з геродотовим повідомленням про перехід неврів "до країни будинів через навалу змій". Геродотові будини, це вірогідно, був союз балто-слов'ян, фінів та іранців, які мали столицю - протомісто Більськ, що його ототожнюють з Геродотовим Гелоном (за Велесовою Книгою, Голуном). Сам же Геродот писав, що під час скіфо-перської війни перси спалили дерев'яне місто будинів, тому припускають, що це і є Більське городище (Шрамко Б. А. Бельское городище скифской эпохи (город Гелон). - ст. 57; а також Гавриш П. А. у кн.: Киммерийцы и скифы. - Мелітополь, 1992. - С. 24-25).
Довгий час прабатьківщиною слов'ян, за усталеною від літописця Нестора традицією, вважали Подунав'я. Словацький етноґраф Павел Йожеф Шафарик вважав, що слов'яни походять з північно-східного Прикарпаття. Акад. О. Шахматов стверджував, що праслов'янська батьківщина розміщувалась на території Прибалтики. Та найточніше визначив етнічну територію слов'янських племен чеський археолог, етнограф та славіст Любор Нідерле, концепція якого підтверджена багатьма археологічними дослідженнями ХХ ст.
Про генетичні дослідження походження слов`ян можна дізнатися зі статті Анатолія Кльосова, професора біохімії Гарвардського університету - “Звідки з’явилися слов’яни та «індоєвропейці». Вони ж - арії. Відповідь дає ДНК-генеалогія.” - прим. “Аратти”
Слов'янські території простягалися від Середньої Вісли й Карпат на заході до Середнього Дніпра на сході, Прип'яті на півночі та Південного Буга (Бога) на півдні. Саме тут, за спостереженнями лінґвістів, розміщені найдавніші слов'янські гідроніми.
Український вчений-санскритолог Володимир Шаян писав: "Загально відомо, що назви рік, а зокрема їх лінґвістичне опреділення відносно їх походження й значення, помагають у науці до визначення населення, яке дані ріки назвало, а отже - було там поселене на певному відтинку часу. Якщо ці дані збігаються з подібними висновками з археології, передісторії, чи ранньої історії, тоді вони набирають ваги допоміжних джерел для визначення етноґрафічного складу неселення... Каталог українських рік є дуже багатий. Він обіймає 2 613 позицій і приблизно 2 600 назв. Назви рік як: Золота Липа, Цвітоха, Голубиця, Гуска, Смуга, Безодня, Руда, Білка, Жилка, Кропивниця, В'юн, Бистра, Гнилка, Старуха, Вербова, Багата і майже весь каталог доказує, що всі ці назви рік є або відразу зрозумілі, або легкі до пояснення у відчутті й мовній системі української мови. Пояснення потрібні тут тільки для чужинців" (ВПН, с. 778).
Населення України ще з епохи бронзи не було однорідним в етнічному плані. Якщо лісостепові й поліські землі були заселені племенами східних слов'ян, осілих хліборобів, то південь степової зони займали племена скотарів, яких найчастіше пов'язують з іраномовними скіфами й сарматами. Однак, не всі вчені погоджувалися з цим поглядом. Наприклад, Віктор Петров завжди стверджував, що Скіфська імперія була конгломератом різних народів, а самі скіфи "ніякі не туранці і не іранці. Вони етногенетично - продукт розвитку попередньої (післятрипільської, передскитської) епохи" (Походження українського народу, с. 47).
Слов'яни - автохтонне населення Європи. Прабатьківщиною слов'ян, на думку більшості сучасних вчених, є басейни річок Прип'яті та Вісли, а також північні схили Карпат. Саме звідси вони розселилися в інші реґіони Європи: на північний схід, де вони посіли землі угро-фінських племен (басейни Оки та верхньої течії Волги), на Захід аж до р. Лаби (німецька назва Ельба), на південь - на Балкани.
Українці є нащадками східно-слов'янського племені антів, з яких утворилися відомі нам праукраїнські племена: поляни (в Центральній Україні, середнє Подніпров'я), древляни (на північний захід від полян), сіверяни (північний схід), уличі й тиверці (на півдні), волиняни й дуліби, а також білі хорвати (на Заході України).
Історик VІ ст. Йордан у своїй праці "Getica - De rebus Geticis" писав про антів: "Анти є найхоробрішими поміж тими народами, що розселені над закрутом Понту (тобто Чорного моря) і поширились від Дністра до Дніпра, рік, які віддалені одна від одної на багато днів подорожі. Але на березі океану (в ті часи океаном вважали Балтійське море), де води ріки Вісли вливаються трьома гирлами, мешкають відіварії, народ, який складається з різних племен, за ними ести...". Тобто територія антів не досягала до Балтійського моря. Далі в Йордана є вказівка на те, що анти називають Борисфен Данапером (отже, назва Борисфен була чужомовною, а Дніпро - місцевою, автохтонною).
У цього ж автора зазначено, що в давні часи анти, склавини (слов'яни) і венети були одним народом і мали одну назву, один антропологічний тип ("вони - як правило високі і міцної статури мужі, а їхнє тіло і волосся не зовсім світле, але й не чорне, бо вони є легкорусявого кольору"), а також говорили спільною мовою, їм належали дуже великі земельні простори, вони мали демократичний устрій і всі справи вирішували на народних вічах. Йордан також вказує, що найголовнішим Богом в антів вважався Бог-Громовержець, а також шанувалися русалки і різні духи, яким приносили пожертви, переважно біля річок.
Серед інших східнослов'янських племен відомі дреговичі та кривичі, які стали Предками сучасних білорусів, а радимичі та в'ятичі поклали початок етногенезу московитів-росіян. Племена Пшеворської археологічної культури, в ІІІ-ІІ ст. до н. ч. з території Польщі поступово пересувалися на схід у басейни Західного Бугу та Верхів'я Дністра.
Етнічна належність археологічних культур, які визнаються як слов'янські чи праукраїнські
Чорноліська археологічна культура переважною більшістю вчених визнана праслов'янською (Тереножкін А., Рибаков Б., Мелюкова А. та ін.). Вона посідає особливе місце в етногенетичних процесах ще кімерійської доби (Х-VІІ с. до н. ч.). Ця культура відкрита українськими археологами в 1949 р. у верхів'ях р. Інгулець на території великого лісового масиву - Чорного лісу, яка простягалася вздовж басейну р. Тясмин, на околицях м. Умані, на Канівщині, на півдні Київщини, Поділлі й Волині аж до р. Горинь та на Лівому березі Дніпра вздовж р. Ворскли. Житла на берегах Тясмина мали площу до 60-100 кв. м і були заглиблені в ґрунт на 1 м, з вогнищами та хатнім начинням, глиняним посудом, зернотерками та ін.
Поселення чорнолісців були укріплені валами діаметром 40-100 м. На валах зводилися дерев'яні зрубні огорожі, а з боку поля викопувалися один або кілька ровів. Так, Чорноліське городище захищене трьома лініями валів та ровів. Вважають, що ця фортеця була головним південним форпостом Чорноліських племен. Глиняний посуд прикрашений візерунками, що символізують зоране поле (заштриховані геометричні фігури). Крім землеробства, чорнолісці займалися розведенням свійських тварин: рогатої худоби, коней, кіз, овець, свиней.
Найбільшим поселенням Чорноліської культури є Суботівське городище, яке знамените найбільшим у Європі мечем того часу, довжина сталевого клинка якого дорівнює 95 см, а разом з бронзовим руків'ям - 108 см. Як вважають історики, Суботівське городище могло бути столицею Чорноліських племен, бо воно захищене цілою групою невеликих фортець. Вірогідно, тут існувала надплем'яна організація. Київський дослідник С. А. Скорий висловив думку про експансію кімерійців у Чорноліські землі, бо поряд з типовими чороноліськими могилами (з обрядом спалення) наявні курганні поховання кімерійського (степового типу із захороненнями в землі). Саме в цей час в Чорноліських поселеннях з'являються речі кімерійського типу, а також, вірогідно завезені кімерійцями, вироби кавказьких та малоазійських майстрів.
Зарубинецька культура - автохтонні племена, що мешкали на північ від сарматів, "між кельтами і германцями" (за Тацитом). Відома їхня назва бастарни, яких також історики Пліній Старший, Птолемей, Тацит ще називають венедами. Вони також згадуються в Помпея Трога в 233-229 рр. до н. ч. на Балканах, куди вони ходили воювати і де їх називали "бастарнами-пришельцями". Городища Зарубинецької культури - Бабина гора, Пилипенкова гора, Юрковиця - мають залишки оборонних споруд та ровів, де також знайдені вістря сарматських стріл, що підтверджує військові напади кочових сарматів на місцеве слов'янське населення бастарнів. Також і в кількох сарматських похованнях знайдені речі Зарубинецької культури, зокрема кераміка, фібули, що на думку археологів, є речами жінок-полонянок з племені бастарнів. Однак, відомі не тільки військові сутички сарматів з бастарнами, Тацит писав, що бастарни "стають все бридкішими від шлюбів із сарматами", можливо, він мав на увазі зміну антропологічного типу в змішаних шлюбах.
Венедська єдність розпалась внаслідок готських завоювань. Готи вийшли з Ютландії і, пройшовши через польські землі, в ІІ ст. завовали Волинь. Волиняни тікали від готів на Подніправ'я та Подністров'я. Тут їхні пам'ятки відомі археологам як Київська та Зубрицька археологічні культури. В Подністров'ї ці племена під впливом місцевого населення даків (гетів) а також римсько-германської культури поступово формують Черняхівську археологічну культуру. Отже, Черняхівська культура - це культура праслов'янських племен Північно-Західного Причорномор'я, що також частково змішалися з пізніми сарматами.
Віктор Петров писав: "Культура Черняхівського типу генетично, спадково пов'язана з культурою Зарубинецького типу, а вже ця остання несе на собі ознаки нівеляційних впливів Середземноморського культурного світу античности" (там же, с. 75).
Готи ж, пройшовши через слов'янські території, опинилися в Криму. Тут вони досить рано приймають христинство і створюють свою державу, однак в кінці ІV ст. під ударами гунів готська держава розпалась, а король Германаріх в 375 р. покінчив життя самогубством.
Після нього готами правив Вінітар, який воював з антами і "прославився" тим, що, порушивши закони тогочасного міжнародного права, під час мирних переговорів убив князя антів Буса (за іншими джерелами - Божа) та розіп'яв на хрестах сімдесят руських старійшин. Велесова Книга цей злочин приписує самому Германаріху і повідомляє про помсту молодшого князя Вендеслава: "І тут смута велика була в русах. І повстав молодший Вендеслав, і зібрав русів, і повів на них. І стократ розтрощив готів, і не було жалю ні до кого" (ВК, 32). Готський же історик Йордан, перебільшує могутність готів, а слов'янського месника називає Баламбером (можливо перекручене слов'янське Велимир), однак, ніде правди діти, пише: "Баламбер після смерті Германаріха підкорив готів Вінітара у битві біля річки Ерак, і вбив стрілою Вінітара, і забрав його племінницю Володимиру собі за жону".
На думку історика Леоніда Залізняка, антам і склавинам Йордана відповідають Пеньківська і Празька археологічні культури (Нариси, с. 124). Після готсько-слов'янських війн слов'яни відомі під їхнім звичним іменем венетів. Гунські війни V ст. спричинили переселення антів і склавинів на Нижній Дунай, південний його берег, де започаткували південно-слов'янську гілку. Саме про це повідомляють візантійські джерела, як про загрозу слов'янського нашестя на Візантію, однак імператори змушені були дозволити слов'янам селитися на Балканах. З Балкан анти проникають далі у Грецію і Малу Азію, про що візантійський імператор Костянтин Багрянородний записав у своєму щоденнику: "Послов'янилася наша земля і стала варварською".
Склавини ж вирушають до верхів'я Дунаю, Лаби та Салє (Заале), і, змішавшись з місцевими слов'янськими племенами, створюють плем'яні групи ободритів і лужицьких сербів.
Подунавські слов'яни започаткували західно-слов'янську гілку.
Крім цих плем'яних культур можна назвати Лука-райковецьку культуру, яку ототожнюють з деревлянами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями і хорватами, а також Волинцівську і Роменську археологічні культури, що отожнюються з сіверянами. Всі ці племена склали етнічну основу Київської Русі.
Поляни ж, крім Київщини, відомі на території Моравії, Польщі, Болгарії. Дуліби, крім Волині, відомі й на території Чехії, а хорвати - на Київщині (річка Хорватка), в Прикарпатті (біля витоків Дністра та Прута), а також в Чехії. Серби, лужицькі серби (сорби) - в Карпатах, в Адріатиці, у басейні Лаби. Лінґвісти вказують на спорідненість сербської, лужицької, хорватської та української мов. Так, наприклад, О. Стрижак повідомляє, що у сербів і хорватів є такі українські слова: дід, вабити, важити, вилиця, вишня, гай, гинути, голота, гуска, ґазда, заскочити, злочин, квочка, комин, крок, лагодити, лаяти, людство, люлька, муляти, напад, неук, окраяти, очі, паша, ватра, плахта, послуга, праля, сало, сукня, торба, шкодити, ярина та ін. А також спільні фонетичні явища: клична форма (друже), спрощення групи приголосних стн - сн (користь - корисно), чергування голосних в словах типу віз - воза, ніс - носа та ін. (Серби і Україна, с. 257-258). Це дало змогу досліднику ввести в науковий обіг терміни праверхньолужицької та праукраїнської мов.
А історик Л. Залізняк, щоправда дуже обережно, робить припущення, що: "Все це можна пояснити, лише припустивши, що слов'янська спільнота на землях між Прип'яттю та Карпатами на момент розпаду в V-VІІ ст. розмовляла мовою багато в чому схожою на українську... Враховуючи все це, чи не можна уявити слов'яногенез як відгалуження окремих слов'янських праетносів від праукраїнського етнічного дерева, що з першої половини І тис. до н. ч. росло між Прип'яттю та Карпатами?" (Нариси, с. 130).
Втрата слов'янської етнічної релігії та її наслідки
Охрищення окремих слов'ян почалося не раніше початку ІХ ст.: у 821 р. - охристився князь ободритів Славомир, у 831 р. - частина населення Моравії, 865 р. - охрищення болгар, 880-ті рр. - охрищення сербів і хорватів, 880 р. - охрищення чехів, 955 р. - охрищення руської княгині Ольги, 966 р. - охрищення польського короля Мєшка і його підданих, 988 р. - офіційне насильницьке хрищення Руси князем Володимиром, 1168 - насильницьке охрищення полабських слов'ян (слово хрищення пишемо через и, бо воно походить не від слова хрест, а від грецького імені Христос).
Навіть дуже заанґажовані християнством дослідники все ж не можуть заперечити, що охрищення майже всіх народів відбувалось насильницькими методами, часто супроводжуючись кривавими розправами з непокірними, спаленням язичницьких святинь, статуй Богів, руйнуванням традиційних народних храмів. Тут навмисне хочеться, і це мабуть доцільно, подати опис християнізації України-Руси, зроблений саме християнським священником, щоб не викликати в читача негативної реакції на відверто правдиві факти.
Отже, як слушно писав митрополит Іларіон (Іван Огієнко): "треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров'ю українського народу, що боронив батьківську віру... У нас, звичайно, прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцуравсь віри батьків і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем і мечем...
Загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти у Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...
Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих Волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший в родині виконував у нас обов'язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали Волхви великий вплив на народ.
Ось ці наші Волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня аґітація проти християнства була сильна і реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив стару віру, а почасти доніс її й донині" (Українська церква, с. 55-63.).
Досі дослідники християнізації Русі мало уваги приділяють аналізу антихристиянської позиції язичницького князя Святослава, пояснюючи її лише консервативністю, небажанням його займатися державними справами тощо, і зовсім не звертають уваги саме на патріотичний смисл його позиції. Все це досить поверхове і не дає повної картини тих етнічних суперечностей, що склалися в уже тоді поліетнічному Києві. Вихований, вірогідно, в традиціях слов'янської Рідної Віри, Святослав свято зберігав традицію Предків. Його війна з Візантією на теренах Болгарії була відчайдушною спробою створити заслін християнській експансії не тільки в Русь, але й у Слов'янщину загалом.
Відомо, що варязька частина княжої дружини була частково охрищена. Це були лише найманці. Для чого їх наймали? Не вистачало своїх воїнів? Чи можливо в цьому були свої політичні міркування, які, знову ж таки криються в етнічному походженні самих правителів. Досі невідомим залишається походження княгині Ольги, дивує поліетнічність Володимирового "гарему" і відповідно, його нащадків. Напрошується запитання, чому стали можливими такі інтернаціональні уподобання князя Володимира, хто і навіщо їх виховав у нього? Чому саме він зміг виносити й втілити ідею християнізації (абсолютно чужу етнічному мисленню) і заразити нею народ на ціле тисячоліття? Без розв'язання цих складних питань не можна зрозуміти справжні причини історичних явищ, а отже і розв'язати сучасні не менш складні етнічні й суспільні проблеми (див.: Лозко Г. Святослав Хоробрий).
Велесова Книга повідомляє, що князі Аскольд і Дір були у греків хрищені, бо вони не були русами: "ці князі не є наші". Напевно, етнічні суперечності правителя з підданим йому народом були новим на той час явищем. Наші Пращури ще не могли уявити такого неприродного суспільства, де б усі народи були перемішані в єдиному інтернаціональному казані, в якому не може бути спільних уподобань, загальної єдиної для всх моралі та відносин.
Тільки в своєму етнічному Домі діють спільні закони, порядки, звичаї, єдиний біоритм всіх членів спільноти. Тому й причини поганого життя народу автор Велесової Книги вбачає насамперед у тому, що князі "не є наші". Мотивація політичних заходів і вчинків правителів може бути пояснена насамперед через етнічність (а це - й характер, і менталітет, і виховання, і освіта, і стереотипи етнічної поведінки, і потаємні якості, і багато чого іншого).
З усіх слов'янських народів, чи не найдраматичнішою була доля полабських слов'ян, які мешкали між річками Лабою, Сале (Заале - притока Ельби) та Одрою (нім. Одер), і за походженням були близькі до наших праукраїнських Предків. Нині ця територія належить Східній Німеччині, включаючи Берлін, Гамбург, Лейпціг, Дрезден. Оскільки історія цих слов'янських народів ніде не викладається, їхня доля майже невідома навіть освіченим людям, слід ознайомитись з нею докладніше.
В VІІ ст. тут жили плем'яні утворення ободритів, вільців-лютичів та інші, значно менші, племена слов'ян: ваґри, полаби. Основою плем'яної етнічної самосвідомості, і зрозуміло, патріотизму цих слов'ян була етнічна релігія, що спиралася на культ місцевих язичницьких Богів (в хроніці Гельмольда - "Боги тієї землі") а також на рідні святилища і касту авторитетних жерців. Висока повага до жерців у суспільстві, в усіх сферах життя, їхня організаторська роль у житті народу сприяли стабільності і стійкості етнічних культів впродовж досить довгого часу.
Однак, франки, що були сусідами полабських слов'ян на заході, постійно намагалися схилити їх до християнства. З іноземних джерел відомо про те, що франкам нібито вдалося охрестити ободритського князя Славомира, який відбував заслання у франків як непокірний васал, і в 821 р., будучи вже відпущений додому, в дорозі, раптово захворівши, нібито велів себе охристити в надії на порятунок. Цей сюжет виглядає досить схожим на типові ранньохристиянські легенди про охрищення знатних людей заради особистого порятунку (згадаймо легенду про раптову сліпоту руського князя Володимира, який, нібито охристившись, зразу прозрів). Однак, повідомлення про цього князя Славомира закінчується невтішно: він помер, а його охрищення ніяких наслідків для всього народу не мало.
У свідомості полабських слов'ян конфесійна та етнічна належність були взаємообумовлені.
Християнство вони сприймали як релігію своїх ворогів-франків і германців, а війни з ними пояснювали як боротьбу їхніх місцевих плем'яних Богів з "німецьким Богом". Тому їхні часті військові сутички з германськими племенами не тільки були головною перешкодою для християнської місіонерської дяльності, але й зміцнювали плем'яні культи полабських слов'ян.
Навіть у християнських джерелах іноді пробивалися правдиві повідомлення про реакцію слов'ян на проповіді місіонерів. Так, описано, що один слов'янин, сліпий старець, почувши про "чудеса святого Генріха", скептично промовив: "Цей Генріх - німець і тому допомагає тільки німцям, а для мене і мого племені він ніколи не здійснить ніякого чуда чи благадіяння" ("Чудеса святого Генріха", 1165-1170 рр.). Ось чисто народне просте пояснення, воно не потребувало більшої арґументації чи доведення. Це була аксіома. Таке твердження спиралося на глибоку віру в те, що етнос має лише кровноспоріднену духовну підтримку, на якій ґрунтувався і загальнослов'янський культ Предків.
Жадібність німецьких феодалів була головною причиною, що спонукала їх не стільки охрищувати слов'янські племена, скільки отримувати від них більше податків. Саме через це в 20-60-х роках Х ст. почалося інтенсивне підкорення полабських слов'ян німецькими королями, а християнство було лише політичною ширмою, і водночас служило ніби ідеальним виправданням за знищення етнічних релігій, які християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звідси нав'язане всьому світові уявлення про те, що християнство нібито є своєрідним "просвітництвом", порятунком "темних варварів". У 948 р. германці заснували два єпископства на слов'янських землях - Хафельберґ і Бранденбург, а в 968 р. - Ольденбург і Маґдебург. Слов'янські князі не брали участі в цих заходах, хоча й не могли нічого їм протиставити. Християнські хроністи, прагнучи видати бажане за дійсне, писали, що єпископ Ольденбургський "народи ваґрів і ободритів омив у священному джерелі хрещення" (Гельмольд), а Адам Бременський писав, що нібито "був охрищений весь народ язичників". Історики ж стверджують, що все це є великим перебільшенням (Ронін В. К. в кн.: Принятие христианства, с. 190).
Насправді ж, християнські проповідники скрізь натикалися на спротив і насмішки місцевого населення.
Ось типовий приклад, з монахом Бозо, який примушував слов'ян співати латинське "кіріє елейсон", а ті почали сміятися, бо їхньою місцевою говіркою це означало "вільха в кущах". Мовний бар'єр скрізь був перешкодою для християнської проповіді, а впертість латинників була просто фанатичною. Однак, і проповіді слов'янською мовою виявлялися малоефективними. Тоді місіонери з допомогою війська насильно охристили частину сорбів, хоча християнська догматика була для них чужою і незрозумілою. Тому сорби продовжували виконувати свої етнічні обряди, поклонятися гаям, озерам, джерелам (так само, як і українці). Тоді в 1004-1009 р. єпископ Віґберт наказав вирубати Священний гай і побудував на його місці християнську церкву. Однак, і це не сприяло створенню тут церковної організації, така організація була створена тут лише в кінці ХІІ ст., а в Лужичах - лише в ХІІІ-ХIV ст.
Причини своїх нещасть, важких матеріальних податків і засилля німецьких маркграфів полабські слов'яни вбачали саме в духовному насильстві над народом. Через це в Північному Полаб'ї вже в 983 р. прокотилася хвиля слов'янських повстань проти німецько-християнської експансії. Повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де "спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства" (Адам Бременський).
У 1004 р. Бруно писав: "Нестримне плем'я язичників-лютичів скинуло з себе іго християнства і поспішило в слід інших (читаймо, "своїх") Богів, яким заблудженням воно страждає й досі". Так само негативно про етнічних Богів писав і Тітмар: "Замість Христа... віднині шануються різноманітні культи бісівської єресі". Звичайно, християнська ідеолоґія уже на самих початках свого існування виробила спеціальну негативно-оціночну термінологію стосовно етнічних релігій і культів тих народів, які вона хотіла підкорити.
Успіх цих релігійних повстань ще більше зміцнив плем'яні культи в ХІ ст. і утвердив етнічну свідомість північно-полабських слов'ян. Зросла роль жерців. У лютичів центром політичного плем'яного об'єднання стало святилище Сварожича в Радогощі (або Ретрі). У першій половині ХІ ст. язичницький плем'яний союз лютичів був ще крупною військовою силою. Часто до його допомоги зверталися правителі Чехії, Польщі, та й сам імператор, які ворогували між собою.
При цьому християнські правителі часто були змушені поблажливо ставитись до язичницьких звичаїв і жертвопринесень, а також рахуватися із думкою жерців. Коли якийсь саксонець пошкодив статую слов'янської Богині, імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для відшкодування збитків.
Германський правитель Генріх ІІ уклав угоду з лютичами-язичниками проти польського короля-християнина. Тоді єпископ Бруно закликав Генріха об'єднатися з Болеславом Хоробрим проти лютичів, щоб їх охрестити. Та всі спроби були марними. Святиня в Ретрі стала надплем'яним центром всього західнослов'янського язичництва. Якщо якийсь князь приймав хрищення, народ розцінював це як загрозу рідному плем'яному Богу. Це означало вихід такого правителя з родової релігійної спільноти, а отже - втрату права на етнічну спільність зі своїм народом. За таких обставин зовнішні й внутрішні сутички в державі набували характеру не тільки міжконфесійної, але й міжетнічної ворожнечі.
Почастішали вбивства народом своїх охрищених князів, або їх вигнання з країни. Тому князь ободритів Готшалк в 1043 р. намагався навернути свій народ до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою, він відновив церкви й монастирі. Однак, така діяльність князя викликала величезний опір і ненависть народу, і в 1066 р. народ забив князя-християнина і разом з ним усіх його прибічників, хто не схотів відректися від чужої віри. Хвиля величезного народного гніву прокотилася всією країною. Гельмольд повідомляє, що визнавці слов'янської віри схопили єпископа Мекленбурзького і провели "для ганьби" по всіх городах словенських, а потім обезглавили в слов'янській метрополії Ретрі. Ці події звели нанівець усі намагання латинських місіонерів і охрищених ободритських князів насильно охристити свій народ. Син Готшалка Генріх уже побоявся продовжувати політику батька. Він зачинився в Старому Любеку, який став єдиним опорним пунктом християнства в Полаб'ї.
Землі між середньою Лабою і Балтикою в ХІ ст. були своєрідною заповідною зоною етнічної релігії всього слов'янства. Величний храм у Ретрі був релігійним центром всіх північно-західних слов'янських народів, які ще трималися своєї етнічної віри.
Компроміси не визнавалися, адже етносу загрожувало духовне знищення. Коли двоє місіонерів з Чехії ризикнули поїхати в Ретру з християнською проповіддю, вони були ритуально страчені. Тільки в 1068 р. єпископ Хальберштадський Бурхард знищив святиню лютичів Ретру. На знак приниження віри слов'ян він вчинив наругу над священним конем Бога Святовита, - повернувся на ньому верхи в Саксонію.
Конфлікти між місіонерами і язичниками не припинялися впродовж кількох століть. Християнські хроністи навмисно жорстоко описують "кровожерність" язичників, щоб викликати до них ненависть. Слов'янські князі, охристившись, ненавиділи свій народ, який все ще тримався віри батьків. Король стодоранів Прибислав-Генріх жорстоко боровся з опозицією жерців храму Триглава. Відомо, що в 1125 чи 1128 князь Лотарь ІІІ спалив лютицький храм Триглава (можливо це в тій самій Ретрі). Держава лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і вплив слов'янської віри були підірвані. Однак, центром слов'янського язичництва залишалася Аркона на о. Ругії.
Держава Ругія (на о. Руян або германське Рюґен) була зруйнована внаслідок постійних ворожих нападів саксонських королів Еріха, Вальдемара І та ін., керованих християнськими єпископами. Як писав В. Шаян "цілий христоносний похід був піднятий проти держави цього острова і твердині старослов'янської віри" (ВПН, с. 198). Саксон Граматик повідомив про чотири спроби підкорення непокірних язичників (у 1136, 1159, 1166, 1168 рр.), з яких удалась тільки четверта, керована архиєпископом Абсальоном. У цій нищівній війні взяли участь данські війська під проводом князя Вальдемара І, а також померанські війська Казимира і Богіслава, які сподівалися отримати для себе кращі наділи землі в разі перемоги. Оборонці винесли на мури своєї твердині священне знамено, яке називалося "Станіца" і, за звичаєм, мало виноситися лише в часі вирішальних битв.
Ця "Станіца" була у величезній пошані, яка "майже дорівнювала маєстатові усіх Богів".
Данці підпалили дерев'яні стіни оборонної вежі. Численні оборонці кидалися у вогонь, вважаючи за краще вмерти, ніж потрапити в духовне рабство. Священне знамено згоріло в полум'ї. В цей час данський князь Вальдемар велів винести крісло, щоб, сидячи перед своїм шатром, спостерігати хід битви. За його наказом військовики Есберн і Суно вдерлися до храму і зрубали статую головного Бога Святовита, винесли всі скарби святині. Саму статую порубали на дрібні шматки й запалили вогонь, на якому готували собі їжу.
В кінці ХІІ-ХІІІ ст. германці завоювали землі слов'ян до Одри і створили там християнські єпархії, зруйнувавши всі святині природної релігії підкорених слов'янських племен, убивали й спалювали жерців, які були носіями етнічних знань, а разом з ними спалювали їхні книги, написані на дерев'яних дощечках. У слов'ян (поляків, русів, чехів, моравів та ін.) існувало своє письмо "азбука" (від назв перших літер "аз", "буки", "віди", що означало "я букви відаю"), та й самі "буки" походять від назви дерева, на якому писали. Саме цю азбуку пізніше, може й несправедливо, назвуть "кирилицею" на честь християнського місіонера, який проповідував чужу віру слов'янською мовою. Негативне ставлення латинської церкви до місцевих слов'янських мов посилилось після розколу 1054 р. Поділ церкви розділив слов'янську писемність за релігійною ознакою - на латинників і "схизматів". Всі слов'яни початково вважалися "схизматами" через їхню власну писемність.
Боротьба католицької церкви зі слов'янською азбукою закінчилася латинізацією чехів, поляків та інших слов'ян (впроваджено латинку, яку поляки називають "абецадлом" від лат. "а, в, с"), і як наслідок - відчуження навіть на мовному рівні колись споріднених народів.
А це призвело також і до збільшення питомої ваги іноземних священнослужителів у церквах. Свою слов'янську азбуку зберегли тільки східні слов'яни та болгари. Однак, церковнослов'янська мова, якою користувалась східна церква, також була чужою для русичів і гальмувала розвиток народної мови й світської писемності.
Однак, упродовж всього ХІІІ ст. ще тривали виступи народу проти своїх духовних поневолювачів. В грамоті папи Інокентія ІІІ в 1210 р. говориться про слов'ян, які "воюють з католицькою вірою, бо отці їхні, як і вони, були язичниками, і були насильно вигнані з їхніх земель бранденбурзькими графами" (за кн.: Принятие христианства, с. 187-203). З цього часу почалася масова колонізація слов'янських земель німецькими колоністами, яка майже розчинила в собі слов'янський етнічний компонет, асимілювала полабські племена наших прародичів. Однак, ще в ХІХ ст. деякі полабські слов'яни зберігали свою етнічну пам'ять, і хоч нині вони сильно германізовані, але мають етнічну поінформованість.
Так би й всохла ще одна гілочка нашого родового дерева, адже німецькі фашисти планували цілковите знищення цих слов'ян, хоча це їм не вдалося. Нині в Німеччині прийнято закон про сприяння розвиткові цієї національної меншини. В Інституті лужицьких студій при Лейпцігському університеті вивчається історія, мова та культура цього народу, існують школи, товариства та різні заклади, які піклуються про розвиток лужицької мови та культури.
Чому ж у нас не вивчається в школі, навіть у вузі, історія близької нам етнічної спільноти, чому не виховуємо ми своє майбутнє покоління на прикладах героїчної боротьби народу за збереження свого етнічного світобачення, своєї духовної культури? Чому не згадуємо про наших слов'янських героїв, розіп'ятих на хрестах історії, спалених на вогнищах інквізиції, закатованих в ім'я того ж біблійного "інтернаціоналу"? Хто постарався, щоб наші діти нічого цього не вивчали? І чому замість цього в освітніх закладах молодь має вивчати легенди (досить далекі від історичної дійсності) чужого біблійного народу, та ще й як окремий предмет?
Світові релігії (в тому числі християнство) скористалися здобутками попередніх цивілізацій, хоча й значно спримітивізувало первісне природне світобачення етнічних культур, перенісши ознаки природних явищ на конкретну людину (сина Божого), що в результаті згодом стало й причиною відриву людини від природи, розбалансованості системи "Права - Ява - Нава", яка на слов'янському етнокультурному ґрунті зберігалася аж до початку ІІ тисячоліття н. ч.
В процесі еволюції етнокультури час від часу відбувається переосмислення культурних надбань етносів. Це закономірне явище, однак, не слід боятися підпорядкування культурних надбань ідеолоґії. На думку І. Смоляка (МЕЕДЗ, 525), "Підпорядкування культурного надбання ідеолоґії, перетворення його на додаток до політичного життя веде до іґнорування та вульгарної критики значного пласту культурних цінностей. Подібна одномірна політика щодо культурних надбань характерна для тоталітарних режимів". Тут І. Смоляк наводить приклади фашистської Німеччини і Радянського союзу з його вульгарно-класовою пролеткультівською оцінкою культури. Проте, слід дивитися глибше в саму сутність проблеми.
Не можна пов'язувати культуру й ідеолоґію виключно з тоталітарними режимами. Наше українське суспільство, яке аж ніяк не назвеш тоталітарним, нині відчуває саме брак національної ідеолоґії, яка й мусить відображатися насамперед у культурі. Тільки тоді, коли національна культура й ідеолоґія носять національний державотворчий характер, можливий справжній природній поштовх для розвитку етнокультур. Тому в Україні підпорядкування культури національній ідеї сьогодні є бажаним. А іґнорування "значного пласту культурних цінностей" завжди було і буде. Хіба можемо ми нині сприймати всерйоз "культуру" радянської доби з її комуністичним пафосом, знаючи відкриті не так давно факти знищення цілих народів, голодомори, репресії, апофеоз сталіщини та застій брєжнєвщини? Так само в скорому часі не зможемо сприймати позитивно і християнську історію, коли факти кривавих злочинів проти багатьох народів, які творилися під прапором цієї релігії та її таємної ідеолоґії, стануть відомі широкому колу суспільства.
Ось що пише польський філософ про сучасну етнічну ситуацію в світі: "Біологічне підґрунтя Польщі, а також усієї Слов'янщини та Арії нині під загрозою.
Всі наші народи нині вимирають. Одночасно з біологічною деґенерацією шириться і духовне виродження, глибокий занепад, свідома шкідлива поведінка. Мільйонам афроазіатів уможливлено і полегшено осілість у Європі, Америці, Австралії, що посилюється під впливом засобів масової інформації - пропаґанда бастардизації (змішування, гібридизації) людських націй і рас. Все це для нас становить найбільшу загрозу. Якщо не зупинити це, то загинемо. Космополітична ідеолоґія і універсальна релігія виразно посилюють цю загрозу. Відсіч може дати тільки рідне визнання органічного зв'язку з рідним народом. Але вже викривлений християнством народний характер унеможливлює поворот Польщі на шлях розвитку. Щоб стався перелом, слід обов'язково виховати принаймні хоч одне покоління вільне, не отруєне переверненими вартостями, санкціонованими юдео-християнством" (Сташко Потжебовский, Сварог, 2000, вип. 10).
Отже, річ не в тім, що культурне надбання використовується в ідеолоґії, (це зрештою закономірно), а в тому, щоб використовувати його з метою самозбереження етносу. Задля цієї мети можна використати всі націотворчі міфи і художні твори, які вчать шанувати свій народ, бо саме через пошану до свого рідного можна навчитися поважати культуру інших. Головне, не переходити межу, тримати рівновагу. Не слід, однак забувати, що для відродження етносу потрібен "етнокультурний вибух", як поштовх для чергового відродження, щоб доба занепаду (застою) перетворилася в добу динамічного розвитку.
Висновки:
1. Християнство здійснювало зовнішній тиск і зовнішнє втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично і було насамперед засобом політичної експансії.
2. У слов'янських країнах християнізація проходила досить повільно в порівняні з германським світом, завдяки чому збереглося більше етнічних народних звичаїв і знань.
3. Питання про те, чи була необхідність у прийнятті нової релігії, досі в науці залишається спірним і майже недослідженим, особливо щодо причин і тенденцій світового етнотворчого процесу, які не достатньо пов'язувати лише зі зміною суспільної формації.
4. Існує прямий зв'язок між прийняттям християнства і втратою самостійності держав, їхнім політичним ослабленням (пор.: у свідомості народу таторо-монгольське нашестя в Русі розглядалося як покарання за зраду Рідних Богів).
5. Християнство, всупереч існуючому в науці стереотипу, не сприяло розвитку писемності, а навпаки - загальмувало розвиток етнічних мов та роз'єднало єдину колись слов'янську людність не тільки за релігійними конфесіями, а ще й за типом писемності.
6. Етногенез та еволюція етнокультури відображає ті здобутки матеріальної й духовної діяльності етносів, які накопичені за всю історію людства. Етнокультура несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних Предків і становить собою основу історичної й генетичної пам'яті етносу.
7. Повернення етнічної пам'яті - складний і тривалий процес; одиницям (навіть найбільшим патріотам і будителям суспільства) таке завдання не під силу, тому необхідна спеціальна державна програма щодо збереження етнічності із широким залученням засобів масової інформації, культурно-мистецьких творів, тобто всього того, що пробуджує маси народу до активного мислення, та емоційного співпереживання.
