Актуально
16068 переглядів
 |
Основу суспільної організації аріїв становила патріархальна сім’я на чолі зі старійшиною. Головною фігурою в сім’ї та роді був чоловік. Суспільство ділилося на три варни (стани): жерців-брахманів, військову аристократію – воїнів і правителів, общинників – пастухів, землеробів, ремісників.
Брахмани були знавцями священних гімнів, жертвенних ритуалів і магічних заклинань. Релігія аріїв була політеїстичною: значне місце в ній займали ритуали жертвоприношень і пов’язані з ними культові відправи. Брахмани фактично правили суспільством. Вважалося, що лише вони знають Основний Закон, який управляє Всесвітом і функцією якого є збереження ладу, упорядкованості і встановлення справедливості. Брахманам приписувалася чудодійна сила, здатність рухати, оновлювати і спасати від знищення цілі світи.
Під час війни брахмани складали священні гімни, якими схиляли богів на бік вождя та його війська. Арії вірили, що слово має фізичну силу, і військова міць прямо залежить від кількості складених гімнів. Крім того, вважалося, що через слова гімнів боги відкривають людям істину. Для входження в стан божественного натхнення брахмани пили священний наркотичний напій –сому.
Слово брахман у формі рахман збереглося в українській мові до наших днів. Найчастіше воно означає праведника, незлостивця, рідше — аскета, благого, бідного. У переказах рахмани виступають священними предками українців. За повір’ям, яке дійшло з дохристиянських часів, крашанки, пущені за водою на Рахманний Великдень (припадає на четвертий четвер, або на 25-й день після власне Великодня), мають допливти до далеких рахманів. Корінь (б)рах- та його варіанти фігурують в топоніміці України та суміжних земель (назви населених пунктів).
Характерним для арійського суспільства був дух войовничості. Своєрідність духовного світу полягала в сакралізації війни (війна розглядалася як священна справа). Поряд з брахманами важливе місце в суспільстві посідали воїни. З їхнього середовища виходили світські правителі – князі, царі. Зовнішньою ознакою воїнської верстви були чуби-коси на підбритій голові.
Найдавніше зображення арійського воїна (полоненого мітаннійця) з косами, що звисають з тімені й потилиці, вміщене на давньоєгипетському рельєфі на гробниці фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.). Крім усього, ця зачіска означала зневагу до смерті (загибель супроводжувалася тоді скальпуванням). Кольором арійських воїнів був червоний – колір вогню, крові, війни і смерті. Арії носили одяг цього кольору, піднімали під час війни бойові знаки.
Найважливішими елементами арійської військової культури були:
- сімейно-родинний принцип організації (рівність, побратимство, демократизм);
- специфічний морально-етичний кодекс поведінки (високий соціальний статус свободи і війни і, навпаки, низький статус мирної праці і спокійного життя, як і життя взагалі);
- особиста мужність і хоробрість, цінування понад усе лицарської честі, готовність на самопожертви;
- інститут поетів - співців лицарської слави;
- спеціальна підготовка молоді (навчання майбутніх лицарів, обряди посвячення у воїни);
- специфічне ставлення до жінки і родини - лицарський целібат, заборона доступу жінок до чоловічої військової громади. Водночас у військових формуваннях аріїв існували кінні дівочі загони так званих амазонок, а жінки вміли користуватися зброєю;
- аскетизм, релігійність;
- колективне землеволодіння;
- культ бога-воїна, бойової колісниці, зброї, коня, сонця-колеса (свастики), вогню;
- ритуальний зв'язок між битвою і бенкетом;
- характерництво (образ воїна-вовка, чаклуна, перевертня );
- своєрідна форма зачіски - пасмо волосся на голеній голові (у жінок довга коса була ознакою вільного й незалежного статусу .
Арійські військові традиції пережили віки, особливо закорінившись на території України. Прямим спадкоємцем військових традицій аріїв стало українське лицарство княжих та козацьких часів.
Важливими елементами арійського поховального комплексу були курганний насип над могилою, покладення небіжчика у скорченій позі з підігнутими руками і ногами (покійник мав лежати як дитина в лоні магері, чекаючи нового народження), посипання загиблого червоною вохрою. В могилу клали зброю (кам’яні молоти, сокири та булави), священні чаші, колеса возів, поховальні маски.
На курганах часто встановлювали антропоморфні кам'яні стели. Частина поховань була пов’язана з ритуальними жертвоприношеннями. Біля курганів влаштовували священні поля. Технологія побудови курганного насипу передавалася від покоління до покоління, від племені до племені і була втрачена лише з прийняттям християнства на півночі – в Україні та ісламу на півдні – в тих країнах, в яких залишилися арії після своїх походів.
Понад 95 % курганів мають круглу в плані та конічну зі сплощеною верхівкою у перетині форму. Обриси решти насипів – овальні або прямокутні. Часто до вже існуючого кургану робилися односторонні прибудови, які робили споруду хвостатою. Інколи два-три первинні насипи з’єднувалися між собою кам’яними та земляними алеями та валами.
Ю.О. Шилов обстоює гіпотезу, що частина курганів будувалася цілеспрямовано, як велетенські земляні антропо- і зооморфні скульптури, адресовані небу, адже споглядати їх можна було з висоти пташиного польоту. Унікальним щодо архітектури є курган Кінський Брід біля с.Виноградове Мелітопольського району Запорізької області на правому березі річки Молочної: споруда мала вигляд 12-променевої зірки, з вівтарем у центрі.
Кургани поєднували функції обсерваторій, храмів, жертовників і цвинтарів. Доречно нагадати, що кургани українських степів давніші за зикурати Месопотамії і піраміди Єгипту. Не виключено, що їх прообразом став природний горб Кам’яної Могили – Кур-Галь (Гора Неба, Велика Гора). Курганний обряд вперше оформився в найдавніших шарах Високої Могили у межиріччі Інгульця і Дніпра біля с. Старосілля Великоолександрівського району Херсонської обл. Ця фігурна споруда діаметром 80 м, висотою 10 м і протяжністю 200 м добудовувалася протягом двох тисячоліть - від середини IV до середини II тис. до н.е., коли була зроблена остання, одинадцята досипка.
Найвиразніші кургани сконцентровані в Степовому Подніпров’ї від Дністра до Молочної, від Псла до Сиваша. Тут же знаходиться унікальне святилище з тисячами давніх петрогліфів – Кам’яна Могила і найдавніша в Східній Європі фортеця (можливо, столичний центр) – поселення Михайлівка, найбільша реміснича майстерня для виготовлення кам'яних бойових сокир – на острові Перун. Тут же найчастіше зустрічаються розписані гробниці, антропоморфні стели, вози, поховальні маски. Тут же народилися і головні арійські ритуали, міфи і вчення.
Рукотворні гори, які зводилися під керівництвом жерців-брахманів, стали втіленням духовного авторитету арійської спільноти. При цьому треба мати на увазі, що арії ніколи не існували як окремий народ. З самого початку виникнення арійської раси арійські племена стрімко розселялись на просторах теперішньої України, а потім Євразії і. Змішуючись з місцевим населенням вони творили нові арійські народи індо-європейської мовної сім’ї.
Духовне життя аріїв було детерміноване не стільки технологіями матеріального виробництва, скільки існуванням деякого світового інформаційного поля, до якого їхні жерці могли якимось чином підключатися. Звідки взялись легенди, що арії пізнали ази підсвідомості, біополів і навіть безсмертя? Перші арійці етнічно перестали існувати приблизно 3,5 тис. р. тому, але продовжують жити арієзовані народи, в тілі яких перебуває давній арійський дух
Публiкацiї за темою «Історія»:
