- першою Українською конституцією вважається документ «Пакти і Конституція прав і вольностей запорозького війська», складений гетьманом Пилипом Орликом у 1710 році. Історики мають різні думки щодо того, чи був цей документ Конституцією у сучасному розумінні цього слова або прогресивним твором, який випередив свій час, адже перші Конституції в Європі і США з’явилися лише за сімдесят років потому. Реальної сили Конституція Пилипа Орлика так і не набула, оскільки складалася вона на чужині та її укладачі не мали змоги повернутися в країну. Але в історії вона залишилася як оригінальна правова пам’ятка, яка вперше в Європі обгрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки.
Ми живемо у першій атеїстичній цивілізації, тобто цивілізації, яка втратила зв’язок із нескінченністю і вічністю. Тому у ній короткотривала вигода завжди переважає над довготривалою. Важливим є те, чи інвестиція повернеться за десять чи п’ятнадцять років, і менш важливо, як вона вплине на життя наших потомків через сто років.
Ми живемо у першій атеїстичній цивілізації, яка втратила зв'язок із нескінченністю і вічністю.
Щоправда, я знаю чимало инших, більш поважних проблем, пов'язаних із людським житлом на цій планеті - починаючи від нетрів, що оточують азійські чи південноамериканські міста-молохи і до поселень, зруйнованих землетрусами чи повенями. Але дозвольте мені почати із особистої нотки.
Коли багато троків тому я їхав автомобілем з Праги до нашого сільського будиночка на сході Чехії, то дорога від центру міста і до таблички, що вказувала на його межу, тривала близько п'ятнадцяти хвилин. Потім починалися луги, ліси, поля і села. Сьогодні та ж дорога з Праги триває добрих сорок хвилин і мені важко зорієнтуватися, чи я вже виїхав з міста, чи ще ні. Те, що донедавна було виразно окресленим містом, тепер втрачає свої межі, а разом із ними і свою ідентичність. Місто оточене величезним колом чогось, що я не умію назвати. Адже це вже не є містом - принаймні у моєму розумінні цього слова - це також не є передмістям і вже точно не є селом.
Міста, що потопляють краєвиди
Те «щось» не має ані вулиць, ані майданів, натомість там є випадково розкидані величезні поверхові магазини, промислові парки, позбавлені промислу, супермаркети і гіпермаркети, салони автомобілів і меблів, заправки, заклади харчування, величезні паркінги, самотні величезні будинки із офісами для оренди, різні склади, а поміж ними - групи якихось будиночків, які, хоча і стоять близько один до одного, все ж виглядають страшенно самотніми. Але найбільше мені перешкоджає те, що усе оточують великі клапті землі, які є нічим: ані галявиною, ані полем, ані лісом, ані пустищем, ані якимось сенсовним місцем людського поселення. Деколи у цьому важкому для опису просторі можна помітити якийсь оригінальний, у сенсі архітектури, будинок, але тут він виглядає, як скалка: він не розміщений у жодному контексті, у жодній гармонії чи діалозі і просто стирчить.
Хтось постійно дає дозвіл на те, аби наші міста неконтрольовано знищували краєвид, природу, традиційні стежки, алеї, села, млини, звивисті струмки чи потоки, щоби замість цього будувалися якісь гігантські агломерації, у яких життя стає анонімним, де розриваються мережні природних суспільних зв'язків і які своїм інтернаціоналістичним уніформізмом атакують усіляку винятковість, ідентичність чи різнорідність. Навіть, якщо хтось і намагається нав'язати до чогось місцевого чи оригінального, то це виглядає підозріло, адже відразу кидається у вічі, що це звичайна підробка, створена для очевидної мети. З'являється новий тип уже раніше описаного явища: безмежна спільнота споживацтва породжує новий тип самотности.
Трансформація... 1960-70-ті. Київ. Площа Калініна.
Пиха атеїстичної цивілізації
Що породжує і чому все більше поширюється такий фатальний стан речей? Як це можливо, що людина так нерозумно поводиться не тільки з оточуючою природою, але з цілою планетою, на якій живе? Ми знаємо, що поводимося як самогубці, і все ж чинимо так і далі. Чому?
Ми живемо у першій, справді глобальній цивілізації. Це означає, що будь що, будь де народжене, дуже швидко і легко може опанувати цілим світом.
Водночас ми живемо і у першій атеїстичній цивілізації, тобто цивілізації, яка втратила зв'язок із нескінченністю і вічністю. Тому у ній короткотривала вигода завжди переважає над довготривалою. Важливим є те, чи інвестиція повернеться за десять чи п'ятнадцять років, і менш важливо, як вона вплине на життя наших потомків через сто років.
Однак, найбільш небезпечною рисою цієї глобальної атеїстичної цивілізації є її пиха. Пиха когось, кого сама логіка багатства веде до того, щоб перестати шанувати витвори природи і наших попередників, такий не-пошанівок є засадою і повага до тих речей з'являється лише з метою здобуття нових, можливих джерел прибутку.
Подумайте, для чого проектант повинен мучитися, будуючи багатоповерховий магазин (що само по собі приносить чимало клопотів), адже він і так може мати скільки завгодно землі і збудувати на ній стільки багатоповерхових магазинів, скільки захоче? Для чого він повинен замислюватися над тим, чи його об'єкт пасує до оточення, якщо до нього веде найкоротша дорога і при ній можна збудувати великий паркінг? Хіба це проблема для нього, що між його об'єктом і сусідніми є степове пустище? Чому він повинен хвилюватися, що з літака місто щоразу більше нагадує розлізлу на усі боки ракову пухлину (до чого він теж успішно спричинився)? Чому він повинен перейматися кількома десятками гектарів, які відкраює від сільськогосподарської землі, яка для багатьох людей все ще залишається щонайменше природним елементом рідного краєвиду?
Відчуваю, що за усім тим криється не тільки глобально поширена короткозорість, але також і надута самовпевненість цивілізації, в основі якої лежить пихате переконання, що ми уже усе знаємо, і незабаром пізнаємо ще не знане, бо уже відомо, як це зробити. Ми переконані, що це наше славнозвісне усевідання, яке поглиблюється із небувалим розвитком науки, техніки і раціонального мислення на загал, дає нам право служити будь-чому, що приносить відчутний, вирахуваний зиск. І це веде до зросту, зросту, зросту і знову зросту, зокрема і до зросту агломерацій.
Трансформація... 1980-90-ті. Київ. Площа Жовтневої революції. Зелених насаджень поменшало.
А повага до таємниці?
Разом із культом вирахуваного зиску, очевидного поступу і відчутної користі зникає повага до таємниці. А разом із нею і покірна повага до усього, чого ми ніколи не виміряємо і не пізнаємо. Зникають також болючі запитання про нескінченність і вічність, що донедавна були найважливішими обріями наших починань.
Ми зовсім забули про те, про що знали усі попередні цивілізації: ніщо не є очевидним.
Гадаю, що нещодавня фінансова і економічна криза була дуже важливим і за своєю суттю надзвичайно виховним знаком для сучасного світу.
Більшість економістів прямо чи опосередковано вірила у те, що світ і людські діяння є цілком зрозумілими, науково описаними, а отже передбачуваними. Ринкова економіка і усі її юридичні рамки опиралися на переконанні, що ми знаємо, чим є людина і яку вона має мету, знаємо логіку дій банків і фірм, знаємо, як працює акціонерна спілка і чого можна очікувати від того чи иншого суб'єкта чи колективу.
Натомість несподівано виявилося, що все зовсім не так: ірраціональність шкірила на нас зуби із усіх біржових екранів і навіть найбільш фундаменталістичні економісти, які, ніби володарі істини, були свято переконані, що невидима рука ринку знає, що робить, несподівано мусили визнати, що не можуть надивуватися порухам тієї руки.
Сподіваюся і маю надію на те, що еліти теперішнього світу зрозуміли, що означає такий сигнал.
У всьому цьому немає нічого такого особливого, чого б уважна і вразлива людина не бачила уже віддавна. Це застереження перед надмірними амбіціями і пихою сучасної цивілізації. Людська поведінка не є цілком зрозумілою, як гадають більшість творців економічних теорій чи инших концепцій. А ще менш передбачуваними є починання фірм, інституцій чи цілих бізнес-імперій. Звісно, що після цієї кризи з'являться тисячі теоретиків, які досконало опишуть, як і чому так сталося і як у майбутньому такому запобігти. Однак, це не буде означати розуміння сигналу, яким була для нас криза, а радше навпаки - це буде лишень черговим прикладом тієї людської пихи, про яку тут йдеться.
Я розумію нещодавню кризу як тихий і дуже делікатний заклик до покори. Тиху і делікатну відозву про те, щоб ми автоматично не трактували усе, як очевидне. Світ є і буде повен дивовижних речей, і не усвідомлення цього означає дорогу до пекла. Дивні ситуації, неочевидність, таємниці, загадки, щось неймовірне - усе це було викинуте зі світу серйозних рішень і сховане у шухляди за сімома замками, а кожного, хто про це згадує, вважають підозрілим диваком. Добре не буде доти, доки ми знову не відчинимо ті шухляди.
Трансформація... 2000-ні. Київ. Майдан Незалежності. Суцільне скло і бетон. Крапля зелені...
У світі дизайну неможливо жити
Сучасна пиха, про яку я говорю, з'явилася не сьогодні. Адже уже у міжвоєнний період чимало відомих, авангардних архітекторів були переконані, що якісь раціональні теорії можуть бути ключем до нового погляду на питання людських поселень. З такими переконаннями вони почали проектувати різні щасливі міста з розділеними сферами для проживання, спорту, розваг, торгівлі чи ресторанів - і все це у логічному інфраструктурному поєднанні. Цими архітекторами опанувало помилкове уявлення, що просвіщенний розум спроможний створити ідеальне місто. Однак, нічого такого не сталося. З'ясувалося, що сміливі урбаністичні візії і проекти - це одне, а життя - це щось инше, і саме це життя часом вимагає цілком чогось инакшого, ніж пропозиція архітектора: наприклад райони, які є предивним сплетінням різних функцій, де обабіч урядової споруди є стадіон, а ще поруч - кнайпа, а далі - житловий будинок, а ще далі, скажімо, якийсь скверик.
Цілими століттями людство жило у культуротворчих цивілізаціях, у яких спосіб поселення відповідав природному і загальному відчуттю того часу, завдяки чому неписьменний, середньовічний коваль, який повинен був викувати клямку, неодмінно виковував готичну клямку і зовсім не потребував для цього ані учителів, ані готичних дизайнерів.
Цивілізація дизайнерів, у якій ми зараз живемо, є одним із багатьох другорядних ефектів тієї ж сучасної пихи, коли людина вважає, що уже все збагнула і тому зуміє досконало запланувати оточуючий світ.
Здивування і усвідомлення неочевидности є, на мою думку, єдиними можливими шляхами виходу з небезпечного світу цивілізаційної пихи. Бо чи існує взагалі щось очевидне?
Подивування неочевидністю усього, що творить наш світ, є, зрештою, першим імпульсом до постановки питання про сенс усього і про сенс існування. Цього ми не знаємо і ніколи не дізнаємося. Не виключено, що усе існує тільки для того, щоби ми мали чому дивуватися. І що ми існуємо лише для того, аби міг дивуватися хтось. І, врешті, для чого той хтось повинен чомусь дивуватися? Яку альтернативу має саме буття? Адже, якби не було б нічого, не було б також і нікого, хто б це зауважив. А якби не було нікого, хто б це зауважив, то виникає запитання, чи взагалі існувало б також і саме небуття.
Катастрофа
Може за кілька сотень світлових років від нашої Землі хтось дивиться на нас через досконалу лорнетку. І що він бачить? Бачить Тридцятилітню війну. Адже все продовжує тривати - нічого, що трапилося колись, не може «відійти», а кожним нашим словом чи жестом ми спричиняємося до того, що Космос стає вже назавжди инакшим, ніж був хвилину тому.
Так чи инак, але я переконаний, що нашу цивілізацію чекає катастрофа, якщо людство не опам'ятається. А опам'ятається воно тільки тоді, коли почне поборювати свою короткозорість, свої дурні переконання про власне усевідання, свою надуту пиху, які так глибоко закоренилися у наших думках і діях.
Дивуватися і замислюватися на неочевидністю речей таки треба.
Промова виголошена 1 жовтня 2010 року на відкритті конференції Форум 2000.
Актуально
55519 переглядів
Публiкацiї за темою «Цивілізаційні процеси»:
