Тамбовське повстання 1918 року

Китайські карателі в лавах Червоної гвардії. Тамбовщина, 1918 рік

Першими на китайців та інших загінників кинулися баби, а потім схаменулися і мужики, вхопивши голоблі і кілки. Пролунали безладні постріли, але народ своєю масою вже зім’яв Червону гвардію. Комісар кинувся до кулемета, але у того перекосило стрічку. Озвірілий народ, відбираючи у китайців гвинтівки, забивав їх голоблями і колами, затоптуючи ногами під виття і крики.

Було вбито крім розстріляних кілька баб і одну дитину чотирьох років. Незабаром увесь загін був знищений озвірілим натовпом, а комісара ледь живого з вибитими очима селяни підтягли до козла для розпилювання дров і кинули на нього. Тримаючи голову і ноги комісара, волаючого від болю, його розпиляли пилкою-поперечкой живого навпіл. Як каже прислів'я: "Що посієш, те й пожнеш"...

Як починалося селянське повстання проти більшовиків

Більшість радянських джерел стверджують, що повстання тамбовських селян почалося в 1920 році. Це невірно - воно виникло на початку 1918 року, як тільки самопроголошена влада комуністів почала нав'язувати свої порядки. Спочатку повстання носило місцевий характер і проходило в деяких районах Тамбовської губернії. Потім воно ширилося і міцніло, а в 1920 році, охопивши вже майже всю губернію, набуло форми організованого повстання, яке доставило багато головного болю владі комуністів.

... Під час загального революційного хаосу і анархії в країні Тамбов ще має славу цілком благополучним містом завдяки тому, що не визнав самозваної влади більшовиків. Йому ще невідомі ті потрясіння і нещастя, які в країну принесла радянська влада. Містом, як і раніше, керує міська управа, яка підпорядковується Тимчасовому Губернському Виконкому. У цей час у Тамбов з Петрограда, Москви, Саратова та інших міст до своїх родичів приїжджає досить багато біженців, які тікають звідти, рятуючи своє життя і життя своїх близьких. Населення міста в цей час різко зростає. Тамбовці тоді все це вважали тимчасовим непорозумінням і як могли допомагали всім ці людям, поділяючи з ними свій дах і хліб до кращих часів. Однак і тут біда стояла вже біля самого порога.

Комуністи докладають всі сили, щоб покінчити з ситуацією, що склалася в Тамбові і багатьох повітах Тамбовської губернії, які не бажають визнавати радянської влади. З Петрограда сюди безперервно прибуває агентура комуністів, які приїздили до міста під виглядом біженців. Дуже багато з них осідають в приміському селищі міського типу "Пороховий завод" (сьогодні це місто Котовськ). У селищі вся ця братва і залишається до потрібного часу, дозріваючи гнійним наривом, готова прорватися збройним переворотом в Тамбові, за підтримки тих, хто для цього вже осів у самому місті. До весни 1918 року під покривом ночі їм вдається вчинити переворот у місті. Вночі, як злодії, вони пробралися в місто, з'єднавшись з тими, хто їх там вже чекав. Змовниками захоплюються всі життєво важливі точки і оголошується радянська влада. Потім подібні дії робляться з різними варіаціями і в губернії.

Закріпившись у губернському Тамбові, більшовики починають радянізацію повітів. З повітових центрів по волостях ними для цієї мети направляються так звані "летючі загони" для організації на місцях рад. Часто не знаходячи для цього у волостях відповідних людей, більшовики ставлять у радах людей, привезених з собою, - в основному осіб з кримінальним минулим. "Летючі загони", як правило, наполовину складаються з "інтернаціоналістів", тобто німців, австрійців, угорців, іноді турків, а також латишів і китайців, що погано знали російську мову. Інша половина складалася з більшовиків-комуністів, лівих есерів, анархо-комуністів і різних люмпенів, більшою частиною випущених з каторги і з в'язниць після Лютневої революції 1917 року, яких тоді добре використовували в своїх цілях комуністи.

До речі, треба домовитися про латишів. Іноді латишами називали німців, австрійців і угорців (мадяр) (це було широко поширене в той час). І це робилося не дарма, так як всі "інтернаціоналісти" не розмовляли російською, як і більша частина латишів. Але латиші були російськими підданими, а ті ні, і тому їх усіх з пропагандистською метою видавали за латишів, щоб приховати справжній склад "інтернаціоналістів", бо ті були під час війни ворогами Росії, але виявилися військовополоненими. Від заходу до Владивостока - скрізь були ці уявні "латиші". Якщо порахувати їх усіх, то виявилося б, що в Латвії не проживає такої кількості населення. Інша справа китайці і турецькі військовополонені (останніх також видавали за кавказців). Загони Червоної гвардії були від радянської влади наділені великими повноваженнями і в їх завдання входило не лише створення місцевих рад, але й розстріли священиків, офіцерів і сільської інтелігенції. Радянська влада своїми ворогами вважала не лише багатих і заможних селян, а й тих, хто був більш грамотний. Всі вони вважалися шкідливими елементами.

Сьогодні ще пам'ятають у багатьох селах і селах Червону Соню - Софію Ґельберг, яка командувала "летючим загоном", що складався з революційних матросів, анархістів і мадярів. Червона Соня почала діяти навесні 1918 року. Приходячи в село, вона в першу чергу приступала до ліквідації всіх вищеназваних осіб і створювала там ради в основному з п'яниць і люмпенів, бо трудові селяни туди входити не хотіли. Червону Соню ще звали Кривавою Сонею - обидва цих прізвиська вона цілком заслужила, бо любила власноруч розстрілювати офіцерів, священиків і гімназистів. Це вона проробляла з величезним задоволенням. Червона Соня любила насолоджуватися муками своїх жертв, розстрілюючи їх на очах дружин і дітей, та ще всіляко знущаючись над своїми жертвами. Поголос народу про неї розліталася не в одному повіті, і люди, що ніколи не бачили її в очі, добре знали про неї. Після її відходу з села створені нею ради тут же самі розбігалися, а вона прямувала в нові місця. Там вона знову катувала і розстрілювала людей.

Для селян все це було новим і не викликало ніякої радості. Так вони на власні очі зіткнулися з тим, як створювалася радянська влада. І тамбовські селяни не хотіли для себе такої влади. А комуністи хотіли підпорядкувати їх страхом і, залякавши, схилити силою на свій бік, давши зрозуміти, що з ними жарти погані. Однак скоро жах від перших виступів Соні та інших їй подібних став змінюватися волею до опору. Багато селян побували на фронтах світової війни і привезли з собою зброю. Там, де ще не побували "летючі загони" нової влади, селяни почали створювати самооборону. Вони позмінно стали чергувати на дзвіницях церков, звідки був хороший огляд прилеглої місцевості, і встановили зв'язок з сусідніми селами, з якими можна було об'єднатися і дати відсіч цим нахабним встановлювачам нової влади. При наближенні до села "летючого загону" селяни оповіщали дзвоном своє село і посилали хлопчаків в довколишні села за підмогою, а самі займали оборону. Міцно зайнявши позиції, вони вступали в бій з "летючками" і чекали підмоги від сусідів, яка обов'язково підходила. Так, ранньою весною 1918 року, починалася селянська війна в Тамбовської губернії, яка тривала більше трьох років. Загін Червоної Соні незабаром був розбитий і знищений селянами, а Соня була взята живою і неушкодженою, і за вироком кількох сіл посаджена на кіл, де їй довелося вмирати протягом трьох днів. Так жорстокість породжувала у відповідь жорстокість.

Пам’ятний знак учасникам Тамбовського повстання, знищений у ніч на 1 травня 2001 р. сучасними більшовиками. На пам’ятнику викарбувані слова: “Боротися за праве діло доводиться, братці, самим тільки нам. Боротися чесно, хоробро і сміливо - в ім’я Віри, Батьківщини і Правди” Олександр Степанович Антонов

Про наступний випадок, який зберегла пам'ять, розповіли жителі села Козлівка. Туди прийшов такий же "летючий загін", у завдання якого входило встановлення радянської влади і, як водиться, - пограбувати сільські крамниці і чайний заклад. Прийшовши на місце, комуністи зігнали всіх до церкви на схід. Комісар цього загону в пенсне з чорною борідкою, на вигляд добрий дядечко, крекчучи, вліз на тачанку з кулеметом і звернувся до зібраних селянам з промовою. Він сказав, що відтепер у них тепер буде радянська влада, від якої їм нічого, крім добра, не буде, а тому потрібно буде їм створити раду з місцевих жителів. Далі він попросив, щоб схід назвав йому всіх шанованих людей. Селяни, переговоривши між собою, вирішили так, що якщо в цій раді будуть хороші і всіма шановані люди, то хай буде рада. І почали називати імена всіх шанованих людей. Коли були названі всі, комісар ласкавим голосом запропонував усім названим вийти до тачанки. Коли вийшли всі, їх відразу ж взяли в кільце китайці і, клацаючи затворами своїх гвинтівок, стали відтісняти до церковної стіни. Пролунала команда і прозвучав гвинтівковий залп. Серед народу пролунав жіночий несамовитий крик, а потім заголосили і всі інші жінки. Мужики, шоковані ситуацією, не могли прийти до тями від такої підлості комісара. Виходило, що вони йому видали на смерть усіх, кого поважали. Першими на китайців та інших загінників кинулися баби, а потім схаменулися і мужики, вхопивши голоблі і кілки. Пролунали безладні постріли, але народ своєю масою вже зім'яв Червону гвардію. Комісар кинувся до кулемета, але у того перекосило стрічку. Озвірілий народ, відбираючи у китайців гвинтівки, забивав їх голоблями і колами, затоптуючи ногами під виття і крики. Було вбито крім розстріляних кілька баб і одну дитину чотирьох років. Незабаром увесь загін був знищений озвірілим натовпом, а комісара ледь живого з вибитими очима селяни підтягли до козла для розпилювання дров і кинули на нього. Тримаючи голову і ноги комісара, волаючого від болю, його розпиляли пилкою-поперечкой живого навпіл. Як каже прислів'я: "Що посієш, те й пожнеш".

За всі роки світової війни в Росії абсолютно не відчувалося недостачі продовольства, так як вона, як і до війни, як і раніше залишалася найбільшим його виробником. Але все це й завдавало мук комуністам, так як у ситій країні їх утопія комунізму не могла отримати жодної підтримки в народу. 9 травня 1918 Ленін підписує декрет радянської влади "Про продовольчу диктатуру". Відтепер все продовольство в країні повинно бути реквізовано у його виробників і зосереджена в руках радянської влади. При цьому вільний ринок був заборонений.

Хліба було багато на елеваторах, ним можна було добре годувати китайців, латишів, німців, австрійців, угорців та всіх інших іноземців, які будуть тримати силою зброї голодне й ослаблене населення Росії. Велика частина продовольства вивозилася з країни до Німеччини, інша лежала на складах, третя просто спалювалася. Професор московського університету Кузнєцов одного разу сказав Льву Троцькому, що "Москва буквально вмирає з голоду", на що Троцький, розлютившись, відповів: "Це ще не голод. Коли Тіт брав Єрусалим, єврейські матері їли своїх дітей. Ось коли я змушу ваших матерів їсти своїх дітей, тоді ви можете до мене прийти і сказати: "Ми голодуємо"".

Скоро так і сталося. Щоб утримати в країні владу, комуністи організували в країні небувалий голод, процвітали трупоїдство і людоїдство, тисячі трупів людей, як писав сам Ленін, валялися по дорогах країни. Незабаром Ленін підписав ще один декрет про "продрозгортку", яку неможливо було виконати - в розрахунку на це вона і проводилася. Для насильницького вилучення продовольства в селян комуністи створюють так звані "продовольчі загони", які вторгаються в межі Тамбовської губернії з усіх боків одночасно, піддаючи її грабежу і розбою.

Розбій, який почали на землі тамбовській ленінські продовольчі загони, і попутне нав'язування радянської влади в повітах і волостях шляхом терору і грабунку всюди породжували відсіч селянства. По всій Тамбовській губернії створюються народні дружини самооборони, а також загони опору. Вони активно надають відсіч бандитствуючим "продзагонами", і ті, відчувши на собі гнів народу, боялися сунути свій ніс у тамбовську глибинку, де ризикували бути знищеними партизанами. Продзагони посилено починають виконувати ленінську "продрозгортку" поблизу повітових міст і великих залізничних станцій, де в комуністів достатньо збройної сили і де, природно, не діяли партизани. Ось тут особливо лютують "заготівельники хліба", піддаючи місцеве населення пограбуванням. Комуністи все відібране продовольство звозили в домовлені місця, до полотна залізниць губернії. І все це вивалювали на голий ґрунт, далі чекаючи подачі вагонів. Але вагони подавалися не завжди, і реквізоване у селян продовольство мокло, пропадало під дощем, згнивало на місці, а часом і проживалося охороною. А в тих місцях, де побували "заготівельники", народ після них їв уже лободу і кропиву, пухнув від голоду.

З Москви в Тамбов безперервно потоком йшли телеграми з ЦК РКП (б) і Раднаркому про посилення реквізиції продовольства, хоча елеватори всі забиті хлібом і взяті під контроль ВЧК. Хліба в країні насправді було ще досить багато, незважаючи ні на що. Мені якось зустрівся дуже цікавий документ, в якому говорилося, що в 1927 році, за НЕП, країна доїдала хліб урожаю 1911 року, так званого "столипінського" врожаю. З огляду на те, що глибинка була недоступна "заготівельникам", вони відправлялися знову в ті місця, куди вже не раз походжали. І в пограбованих ними волостях через їхні часті відвідини не залишалося зерна навіть для майбутньої посівної. Все було виметено під мітлу - там вже нічого було взяти. Однак продзагони знову прямували до пограбованих ними районів. У село приходив добре озброєний загін, як правило, з кулеметом, а то й з двома. Селян зганяли на сход. І "заготівельники" вимагали здачі "надлишків" хліба для голодуючих міст. Селяни їм пояснювали, що вони тут не перші і тому все, що можна було, у них давно відібрали, і все, що не можна було відібрати, у них теж відібрали. Тоді начальник "продзагону" або уповноважений по заготівлях хліба віддавав наказ мадярам або китайцям взяти з числа жителів одного з селян і на очах усіх живцем закопати його в землю. І якщо після цього не почнеться здача "надлишків", то за першим закопували й іншого, але хліба не все одно не було. Був би хліб - ним би викупили життя закопаної людини. Але його не було. Від подібного чаша народного терпіння вже була переповнена по вінця. На заготівельників найчастіше першими кидалися баби, а потім вже й чоловіки. Несучи втрати, вони роззброювали "продзагонівців", і найчастіше страчували їх самосудом.

Ось так тепер вже по всій губернії починалися виступи, які поступово переходили в селянське повстання, що незабаром впритул підійшло до міст. У кожному селі, містечках і волості народ висував своїх лідерів і вручав їм свою долю. У цей важкий для губернії час активізує свою діяльність Союз трудового селянства. Кожне село і волость в основному ще бореться за себе, зрідка об'єднуючись для загального відсічі ворогу. Комуністи крім "продовольчих" загонів також вводять на територію губернії каральні частини ЧК і "інтернаціоналістів". Крім цього, вони формують частини Червоної армії, насильно мобілізуючи туди селян з інших губерній. А ті, перебивши своїх комісарів, як правило, переходили на бік тамбовських селян.

На Тамбовщині опір російського народу відбувався не тільки в сільській місцевості, але і в містах. Під час громадянської війни, при відвідуванні штабу Південного фронту Троцьким у місті Козлові ним було задумано відкрити пам'ятник Іуді, який продав Христа за 30 срібників. Голова Реввійськради, не рахуючись аніскільки з релігійністю російського населення міста Козлова (нині - Мічурінська) вирішив їм дати зрозуміти, що відтепер вони всі будуть жити, як їм буде наказано новою владою. Все місто було наповнене військами червоних, і будь-яке незадоволення цією ідеєю відразу могло бути придушене силою зброї. Під звуки Інтернаціоналу з фігури христопродавця впало полотно, і з промовою виступив сам голова Червоної армії Лев Давидович Троцький. Він говорив, що ми відкриваємо сьогодні перший у світі пам'ятник людині, яка зрозуміла, що християнство - це лжерелігія, людині, яка знайшла сили скинути з себе її ланцюга. Що, мовляв, в усьому світі будуть споруджені пам'ятники цій людині, тобто Іуді. Але пам'ятник простояв недовго, вночі його розбили вщент городяни міста Козлова. Ми до цього часу не знаємо імен цих героїв. Але їх вчинком можна тільки пишатися.

У 1918 році в Тамбові на тому ж самому місці, де сьогодні комуністами поставлений важкий бовдур "генію всього людства", було споруджено пам'ятник Карлу Марксу, але і його спіткала така ж доля, що й пам'ятник Іуді. Вночі він був розбитий, а у відколоту його голову і остов налито лайно з найближчого сортиру. Чекісти тоді збилися з ніг, шукаючи зловмисників. Заарештували навіть жителів довколишніх будинків, але все це було марно. У Тамбові, як тільки комуністи відкривали свій "будинок політпросвіти", жителі його спалювали на другий чи на третій день, і так будівлю за будівлею. Та ж доля спіткала і перший будинок піонерів, де вони виховували для себе "Павликів Морозових". Народ не хотів сатанинської влади і як тільки міг опирався їй...

19 квітня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Тамбовське повстання 1918 року

Тамбовське повстання 1918 року