Дмитро Павличко: «Ми втратили помаранчеве багаття і влада сама себе нищила»

Починаємо із сьогоднішнього дня працювати із новими силами і дай нам Бог!

Виступ Голови Української Всесвітньої Координаційної Ради Дмитра Павличка на IV Всесвітньому форумі українців.

Шановне українське товариство, дорогі мої приятелі!

Я вам дякую за довіру до мене, за велику честь, яку ви сьогодні мені надали. Я звичайно зворушений виступами попередників і хотів би відразу сказати Михайлу Ратушному. Я звичайно хотів би бачити навіть його на чолі нашої організації, але я хотів би іще із ним попрацювати, він мені, як голові, якщо ви мене оберете, буде дуже потрібний. Тому одразу кажу: Михайле – не журись. Ми будемо працювати тяжко! Я хотів би вам сказати таке.

Сьогодні ми проводимо четвертий форум. А коли відбувався перший форум українців, президент Росії Борис Єльцин сказав: «Кордон між Україною і Росією немислимий і неможливий!» І та лінія, від наших дорогих російських братів, скажімо так, вона тримається дуже міцно. І вона, знаєте, хоче себе реалізувати у такій формі, як Єдиний економічний простір. Я виступав і виступаю проти цього економічного простору у такому розумінні, як його хочуть нам нав’язати. Я за таке наше співробітництво в єдиному економічному просторі, яке виробило Міністерство закордонних справ України, тобто на рівні торгівельної свободи, свобідної торгівлі. Не далі!

Ви повинні знати, в якій ми ситуації. Ми, після помаранчевої революції, ми може ніколи не мали такої ситуації, як справді розпочати будувати українську Європейську Україну. Що ж сталося?! А сталося те, що лідери Майдану заснули на лаврах і прокидалися лиш тоді, коли треба показати, як вони сваряться, як розкладаються, як тішуть себе амбіціями майданних вождів. І тому я не знаю: чи Москва була страшніша, чи Париж? Бо наші політики купують костюми і плаття в Парижі, і в мене таке враження, що на тих костюмах є мікроби Людовіка ХIV, який казав: «Франція – це я!». А у нас, українців так говориться: «Або Я, або Україна!» Ми втратили помаранчеве багаття і влада сама себе нищила. І ми не маємо вказувати на Партію регіонів і так далі… Вони не зуміли створити, коли треба було створити негайно… Вони три місяці намагалися створити коаліцію, яка до того вже була створена народом! Бо народ проголосував за них!

Тому я іду на це. Коли мені сказав Михайло Горинь, що він хотів би мене бачити на цьому місці, я йому відповів: «Чого це мене? Якого біса міняти шило на мило?» Але я дав згоду і я хочу, щоб ви знали чому. Я хочу мати можливість відчиняти двері нашої влади, впливати на ситуацію. Я не мав такої можливості останні півтора року. Хоч я стояв на Майдані і п’ять разів виступав і гаряче підтримував, одначе мені не давали ходу. Я хочу мати дорогу до тієї влади, яку ми сьогодні ще повинні зберегти. А ця влада сьогодні – це наша інституція президентства, це наш Президент. Ми не можемо згубити його, як дехто сьогодні кричав за моїми плечима, що Ющенко зрадник. Ми повинні триматися Ющенка, якщо ми хочемо будувати Українську державу!

Але, дорогі мої, я іду… я буду ходити не лише до Ющенка. Я буду ходити до пана Віктора Федоровича Януковича. Я буду ходити до нього! Я буду ходити, тому що я говорив, і не один раз можу йому сказати, що друга державна мова для України – це смертельна справа. Чому? Та дивіться, що робиться! Дві мови зробили у Молдавії. Дві держави там, у Молдавії, дві! А що друга державна мова зробила у Білорусі? Зникла білоруська мова! Ми не можемо допустити і ніколи не допустимо, тому що наш Координаційний Комітет мусить відстояти десятий параграф Конституції України – державною мовою в Україні є українська мова. І ми кажемо: Є і ЗАВЖДИ БУДЕ.

Я хочу вам сказати, ну що ж нам треба зробити ще насамперед. Я є рідкісна людина, бо я тримав у руках молитовник Анни Ярославівни. Під Парижем є часовня, де зберігається молитовник дочки Ярослава Мудрого, яка, ви знаєте, розписувалася «Анна», бо король Франції тоді не вмів писати. Він, той молитовник, є надрукований трьома письменами: кирилицею, глаголицею і латинню. Я бачив шаблю Богдана Хмельницького у музеї історичному у Польщі, я бачив булаву Хмельницького на виставках. Я бачив, як президент в екзині Микола Плав’юк передавав Президентові України Леоніду Кравчуку клейнод Михайла Грушевського. Я пам’ятаю, як патріарх Мстислав передав тому ж Кравчуку ладанку Івана Мазепи. Я бачив прапори української повстанської армії. Я бачив “Кобзар”, він був пробитий кулями на грудях червоноармійського генерала Кирпоноса. Це святині, це – регалії нашої державності. Чому ми не маємо музею державних регалів України? Тому, що за кордоном питають: де ваша державність? Коли вона була? Але маємо показати, хоч майже усе розікрали у нас, москалі розікрали, поляки забрали… Але ми ще маємо і ми повинні створити музей державницьких символів України. Щоб виховувати кожну дитину, що держава в нас була, що була руська правда – велика юридична книжка Ярослава Мудрого, що були бої за Україну…

І я вам хочу сказати, пане Президенте і з цієї трибуни кажу: ніколи не подадуть руки один одному кадебісти, які залишилися і українська повстанська армія! Вам треба Указом Президента прирівняти воїнів української повстанської армії до червоноармійців. Це має зробити Президент, бо у парламенті сьогодні немає фактично жодної партії, жодної фракції, жодної політичної сили, яку б ми дуже любили. Ми не маємо! І тому в нас є уряд, про який ми ще не знаємо: де правда, а де зрада. Ми ще побачимо чи співробітництво Президента із партією «Регіонів» буде результативним чи спробою виграти час для спокійного, мирного життя, для виграшу економічного і так далі… Ми побачимо, але сьогодні ми повинні сказати те одне, найважливіше, що Верховну Раду, розумієте, і пан Кендзьор і інші, будемо виходити на трибуну і говорити правду, говорити правду Верховній Раді, мати сміливість говорити правду, і треба, щоб там були люди, які озвучуватимуть те, що робить світове українство.

Я уважно вислухав те, що сьогодні тут говорили. Звичайно, треба визначити пріоритети. Що є для мене на сьогодні пріоритетом? Я вчора слухав по п’ятому каналу голову конгресового комітету Америки. Він сказав, що в Америці є п’ять тисяч шкіл із вивчення українознавства. Це приватні школи. Але вони є, і я вам скажу що ми сьогодні про це постійно говоримо, і Михайло Горинь говорив: «Школи!» Значить ми повинні мати пріоритети, але це мати там, де українство зникає: у Криму, Донбасі, Росії, Середній Азії… Ми повинні дати українську науку дітям. І тому для мене – це головне. Ви зрозумійте мене, ми не під кінець життя ставали українцями. Людина стає людиною, українцем в дитинстві. І тому це дуже важливо. Я виступав у школі у Луганську. Хлопець із 8-го класу мені каже: «Дмитре Васильовичу, хто я такий? Мати й батько кажуть, що вони не українці, а я знаю, що вони українці. Я своїх батька й матір не розумію, хто вони такі? Бо вони не українці, а донецькі громадяни. Я їх прокляну!» А я йому кажу: «Ну не проклинай батька й матір. Не проклинай! Але будь українцем!» І я вам скажу, що така реальна ситуація.

Я вам скажу, що якби помаранчеві виконали все, що казали на Майдані, якби вони були не поєднували бізнес із державним управлінням, якби вони були покарали всіх, хто фальсифікував вибори – тоді той народ був би за Ющенка і за нашою партією… Бо людей підняли й не робили, тоді йшло розчарування, а «братні агенти», бо ми дали їм повну свободу... Ми маємо повну свободу: можна лаяти Україну, можна говорити, що Україна – це Росія №2, що Україна ніколи не була… І це називається демократія, і це називається СВОБОДА?! Та не свобода! Бо свобода і демократія – це відповідальність, це підкорення меншості більшості. Бо 70% українського населення визнали рідною мовою - українську мову! Питання: де ота демократія? Це не правда, що ми роз’єднані. Це не правда, що кому вони обіцяли другу державну мову – упираються на неї. Не неправда! Вони наобіцяли, щоб виграти вибори.. Але ми самі не підняли того Сходу. Ми не підтримали того, хто видає у Донецьку прекрасний український журнал, ми не знаємо, що робиться в Криму. Тут правильно говорили, що ми там не буваємо. І наші лідери там не бувають. А ті що приїжджають, то заграють із громадою: “і давайтє пагаварім па-рускі об жизні”. Я відповідально заявляю, що всі громадяни України добре знають українську мову, тільки вони ще приглядаються, як їм говорити із владою. Влада повинна говорити українською мовою! І пан Янукович повинен виступати патріотом – бо він же очільник держави, прем’єр міністр. І я буду йому про це говорити…

Я вам скажу, де повинен розміщатися центр світового українства. Він повинен розміщатися тут, в Українському Домі. І я буду домагатися цього. Я розумію, що в мене гаряча голова і є такі люди, які вміють вилити холодної води…

Я хотів би сказати ви всі хотіли тут виступити… Отут одна жіночка із Донецька казала, що нам всім треба саджати горіхи і ми будемо щасливі від того… Я вам скажу: ми не можемо все сказати. Пишіть листи. Ви повинні писати про себе, ви повинні писати про нас, про наші проблеми… Наш форум працює завжди, працює на Україну. Тому я вам вклоняюся.

Я був послом у Польщі і Словаччині. Я знаю, що таке громадяни тих країн, і яких мусять говорити, щоб бути лояльними до своєї влади. Я знаю, що громадяни Росії мусять тут говорити те, що подобається Кремлю. І це треба розуміти, але я хочу сказати, що дуже добре, що тут зам міністра МЗС. Я хочу звернутися, хочу сказати, що було б дуже добре, якби наші посольства, щось робили для українців, особливо у східній частині нашого світу… Я коли був послом, не відступився, поки у центрі Варшави не з’явився пам’ятник Тарасу Шевченку. І зараз стоїть… І так треба робити всюди.

Ми є громадська організація. Але держава наша не повинна нас забувати. І я дивуюся, що вчора не було міністра освіти, чи він не був запрошений? Був?! Президент дав команду…, але без Міністерства освіти ми не можемо зробити нічого і треба тягнути їх до себе і думати над тим, що зробити, щоб вони нам допомагали.

Давайте так: починаємо із сьогоднішнього дня працювати із новими силами і дай нам Бог! Наш народ Воскрес і Україна вже ніколи не буде нічиєю колонію! Ніколи!

19 квітня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Дмитро Павличко: «Ми втратили помаранчеве багаття і влада сама себе нищила»

Дмитро Павличко: «Ми втратили помаранчеве багаття і влада сама себе нищила»