- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.
Крим - це абсолютно інертна маса обивателів, яких не цікавлять ні проблеми мови, ні проблеми культури - нічого, крім прожиткового мінімуму і зомбо-ящика
Ми щойно повернулися з Криму. Там усе зовсім не так, як показують у будь-яких новинах - що російських, що наших...
Дивіться аматорське відео в соцмережах, там є і наші кадри. Вони страшенно неякісні, тому, що моїй молодшій колишній учениці, дівчинці з чорним поясом з карате шото-кан, доводилося вдавати з себе мою вагітну невістку й носити камеру примотаною скотчем на животі.
Нові телефони там у всіх "підозрілих осіб" віднімають, старі - просто розтоптують ногами. Щоб можна було щось зняти, нас заступали собою татарські хлопці.
Ті самі хлопці, які на домашніх принтерах роздруковували листівки зі словами підтримки для наших військових, заблокованих у віддалених частинах степової зони, й уночі перекидали їх через огорожу, ризикуючи власним життям (без перебільшення - ви бачили закатованого татарського активіста!). Це для багатьох наших військових була єдина інформація, котру вони могли отримати з материка.
Коли ми всі бучно протягом двох днів відзначали Шевченківські дні, вони сиділи в облозі й чекали від нас підтримки. Вони вірили в диво. Але див не буває. Наші більш ніж двотижневі мандри "островом Кримом" допомогли зрозуміти: Крим - це Росія в мініатюрі. А що таке Росія?
Це абсолютно інертна маса обивателів, яких не цікавлять ні проблеми мови, ні проблеми культури - нічого, крім прожиткового мінімуму (в кожного він свій) і зомбо-ящика. Незначний прошарок інтелігенції (що в Росії, що в її зменшеній копії) - саме "прошарок, а не суспільно значуща сила. Вона пригнічена й відсунута на задній план суспільного життя. Це у великих містах.
Громадські організації на кшталт "Просвіти" - позбавлені більш-менш відчутної підтримки від аналогічних всеукраїнських і "варяться у власному соку".
Що стосується "містечкової" богеми й бюджетників, то вони безнадійно залякані чиновниками, настільки "куплені" за дрібні копійки і залежні від тих, хто дає їм - саме дає, дарує "с барского плеча" - роботу і житло. Вони вам скажуть і напишуть що завгодно, аби не втратити свого черствого шматка. Власне, як і в нас, на материку.
Корупція прожерла все з самого низу й до самісінького вершечка - і що найголовніше - це вважається нормою: "За все надо платить". Але парадокс - найдорожче платить саме той, кому нема чим платити. Така нинішня всеукраїнська, "всеСНД-ешна" реальність.
За один день, навіть за місяць чи за рік цього не змінити - будьмо реалістами. Ми втратили Крим не вчора, не 16 березня. Ми його втратили в перші дні існування Української держави. Саме на цей найбільш деморалізований, декласований, люмпенізований російським впливом регіон слід було звернути найбільшу державну увагу й підтримку - всебічну! Була вона? А Росія не спала, як ми. Ось і результати.
Ми не соціологи, але все-таки протягом двох тижнів активно спілкувалися з кримцями різних соціальних верств. І ось приблизна статистика: 60% - ті, кому "все равно, где жить: лучше нам все равно не будет. Простые люди никому не нужны". 30% - совки, які плачуть за ковбасою по 22 копійки за 100 грамів і думають, що вона є в Білорусі та Росії.
І лише 10% - свідомі громадяни України, виключно інтелігенція і цивілізовані, не бандитизовані бізнесмени, саме ті, кого нині поставила під найжорстокіший удар бездіяльність влади. Вважаймо, що і ці 10% ми втратили.
Ні, ми докладемо всіх зусиль, аби їх врятувати, але вони вже ніколи не повірять нам до кінця, незалежно від того, залишаться вони в Криму, чи переїдуть в Україну. Зараз їм загрожують репресії - це не перебільшення...
А, ми ще забули про тих, хто волає "Рассія, Рассія!" Це не громадяни України, не мешканці Криму - це найняті бандити з Ростова і Краснодарського краю. В так звану "кримську самооборону" ввійшли тільки жалюгідні рештки дрібних шовіністських організацій Криму, реальних фашистів, решта - заслані "кізяки". Плюс похапцем розпущений і не роззброєний "Беркут". Сьогодні вони заробляють мародерством, пограбуванням прибульців з материка, а також отримують певні суми (в залежності від місцевих розцінок по Керчі, Севастополю і т.д.) за "голову" активіста кримського майдану, а ще більші - за "члена терористичного угруповання". В такі члени можуть записати будь-кого, якщо "кізякам" сподобалася його квартира чи майно.
Міліції фактично нема, судів - тим більше, захисту шукати нема в кого. Отак, браття українці.
І ще одне наостанок: Боже вас борони від партизанської війни в Криму, гарячі голови! Ми, як перші "кримські партизани" - свідчимо, що це шлях до остаточної загибелі української ідеї.
Ми "партизанили" з "глибокого підпілля" з єдиною метою: спробувати донести до військових думку, що про них не забули, що їх підтримують, - адже більшість із них не бачили жодних відеозвернень, записаних в Україні. Ми намагалися допомогти їм, чим могли, спонукали інертне й залякане місцеве населення надавати їм підтримку. І єдині, хто був справді ефективною силою в цій боротьбі, - татари.
Низький уклін цим людям, схиляюся перед їхнім патріотизмом! Багатьом українцям до такого далеко!
Тамара Клюкіна - “кримська партизанка”
Як не дивно, кримська ситуація розкрила всі прорахунки Майдану.
Перше: периферія і центр. Був центр Майдану, де була красива картинка і висока концентрація патріотизму, і периферія, на якій товклися більш чи менш активні "тітушки". Якби було багато "не засвічених партизанських загонів" по боротьбі з ними, можливо, не відбулося б тих провокацій, які дали картинку ненависникам українства. Але ніхто не послухав, відмахувалися: що можуть якісь там двоє дідів і сім жінок?! А це були люди з життєвим досвідом, здатні думати тверезо. Ви б не стрибали з трибуни на трибуну, дужі хлопці, а долучилися до їхньої "брудної" роботи, пірнули в натовп і пошукали там тих, хто непомітно зводив нанівець усе, здобуте вашою кров’ю!
Говорилося про "розвідку Майдану". Та не було ніякої розвідки! Якби вона була, то знала б щонайменше про три сотні "тітушок" із Макарівського, Обухівського, Білоцерківського районів, яких завернули "старі партизани", не рахуючи вже тих, яких "нейтралізували" на "периферії" Майдану.
Друге: самозамилування. Я вже колись писала про це. Ми вміємо здобути - не вміємо втримати. Впадаємо в ейфорію, і перемога вислизає з пальців. Але помилки ще не пізно виправити.
Досвід Майдану і Криму показав головну відмінність між українцем і росіянином. Коли б’ють росіянина - він втягує голову в плечі. Коли б’ють українця - він підіймає голову вище. Це значить, що у нас величезний патріотичний потенціал.
Ми переможемо, якщо врахуємо помилки й не будемо робити кроків назад. І ще одне, найголовніше: прокиньмося, Вітчизна в небезпеці! Слава Україні! Героям слава!
Актуально
18317 переглядів
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
