Актуально
35008 переглядів
 |
Російські політичні мислителі часто вельми легковажно ставляться до факту виникнення «особливої московської цивілізації» (на чому вони у їхньому протистоянні Заходу полюбляють наполягати) у надрах імперії Чинґізидів протягом 250 років, коли було закладено фундаментальні особливості російської державності: жорстока деспотична монократія, тотальна централізація, культ першої особи (великого князя, царя, генерального секретаря, чекіста № 1 тощо), нетерпимість до будь-яких незалежних громадянських ініціатив, до всього того, що становить сенс і зміст європейського способу соціального життя. Східна, монголо-китайська система організації буття суспільства не зникла після припинення існування Золотої Орди, а в різних модифікаціях збереглася аж дотепер, будучи присутньою як у публічному побуті, так і в ментальності мільйонів росіян із властивими їм принциповим нерозумінням західних цінностей, внутрішньою ворожістю до Заходу, сприйняттям його «м’якої сили» як агресії і виклику.
Ще у 1996 році знаний російський економіст Ґєннадій Лісічкін самокритично написав: «У кожному з нас у глибині дрімає золотоординський татарин, і він щоразу прокидається у найбільш непідходящий для долі Росії час, щоб жорстоко заявити про себе, не звертаючи уваги ані на зміну влади, ані на зміну політичних вивісок». Незважаючи на всі зусилля європеїзації Росії в XVII–XVIII століттях, східна парадигма неодмінно перемагає на довгій історичній дистанції. Навіть сьогодні очевидно, що для кремлівської верхівки устрій і уклад Китаю є значно зрозумілішим, ніж західний, і той-таки Путін почувається в Пекіні набагато природніше, ніж у західних столицях. І це всупереч жорстокості, підступності та абсолютній несентиментальності лідерів Піднебесної.
Українське суспільство розвинулося з іншого первня і зберегло давньокиївську традицію, зокрема традицію демократичної зміни керівного режиму. Фактично це традиція виглядає протягом століть так: давньокиївське Віче – Козацька рада – сучасний Майдан. Звісно, що це абсолютно чуже й неприйнятне для російської цивілізації, це не її спосіб спеціальних змін. Посилання на досвід демократичних республік Новгорода і Пскова не приймаються, адже ці держави та їхні етноси були зліквідовані й винищені до пня московськими царями, що стало одним із перших геноцидів у середньовічній Європі. Та й не варто потурати московській тенденції привласнювати майно та історію винищених нею...
Київський європейський первень зміцнився і збагатився в період перебування українських земель у складі Литви й Польщі, європейський характер яких поза сумнівом. Найбільш незаангажовані російські дослідники визнавали цей факт, зокрема Ґєорґій Фєдотов: «Ми уявляли, за схемами російських націоналістів, що малороси, нидіючи під польським гнітом, тільки того й жадали, що возз’єднатися з Москвою. Але руські в Польсько-Литовській державі, відштовхуючись від католицтва, не були чужинцями. Вони всотали в себе надзвичайно багато елементів польської культури й державності. Москва з її східним деспотизмом була їм чужа. Коли релігійні мотиви схилили козацтво до унії з Москвою, на нього чекали гидкі розчарування. Московське віроломство не забуте досі. Яскравіше за все наше глибоке нерозуміння українського минулого дається взнаки в оцінці Мазепи».
Деякі тогочасні росіяни визнавали європейськість України й Білорусі практично, сказати б «ногами», і, відчувши загрозу сокири ката на Лобному місці на Червоній площі Москви, тікали до цих земель Речі Посполитої, як це зробив знаменитий опонент Івана Лютого – князь Андрєй Курбскій і московський першодрукар Іван Фьодоров. Російські аристократи заздрили правам і привілеям української та білоруської шляхти, представників яких не можна було позбавити титулів, майна й самого життя через банальну примху деспота, як казав Іван Лютий: «Я, цар-государ, самодержавець, і холопєй своїх волєн казніть, волєн міловать же…» Холопами були навіть особи з титулом князя.
Специфіка російської цивілізації зумовила і специфіку трансляції влади, зміни режимів, що з невеличкими модифікаціями дожила до наших днів і яскраво демонструє глибоко неєвропейську природу російської державності та соціального устрою.
У Росії завжди були проблеми з чітким законодавством про успадкування престолу, що створювало безліч утруднень і загострювало на історичних зламах політичну ситуацію. Добре, якщо імператор, який помирав, устигав залишити заповіт. Гірше було, коли такого не виявлялося. Можна згадати, як смертельно хворий Пьотр I останнім зусиллям написав: « Віддайте все…» і перо випало з його рук. Це призвело до низки палацових переворотів, що позначили собою все XVIII – «бабське» – століття, як назвали його російські історики, бо тоді Росією переважно правили жінки.
Ще раніше формою комунікації російських мас із царем були народні, козацькі й стрілецькі бунти. Найбезпечнішими були останні, бо вони дислокувалися здебільшого в Москві й добре знали дорогу до государевих палат. Стрільці приходили у Кремль і вимагали голову найофіознішого царського боярина (типологічно ці бунти дуже нагадували заколоти султанських яничарів у Стамбулі). Такого боярина з високого ґанку скидали на списи бунтівного війська, після чого втомлені, але задоволені стрільці поверталися у свої «слободи» до наступного путчу. Якщо владі бракувало розуму, щоб дбати за цим алгоритмом, то розпочиналися погроми й різанина.
Коли відбувалися зміни, все зводилося до часткових персональних новацій, що не зачіпали системи панування. А бунт або сам згасав, як пожежа, котра вичерпала свій займистий матеріал, або його криваво придушували. Треба зазначити, що схильність до кровопролиття, особливої жорсткості, нерідко абсолютно зайвої і нефункціональної, є національною особливістю російської історії. Згадаймо слова Пушкіна про «російський бунт, безглуздий і безпощадний». Проте є й ближчі до нас у часі оцінки. Зокрема, ще за Помаранчевої революції тодішній заступник Владіміра Жиріновского в партії ЛДПР Алєксєй Мітрофанов сказав: «Ось вони там, у себе на Майдані, місяць простояли, і жодної розбитої пики. А якби трапилося у нас, на Червоній площі, то не встигали б трупи вивозити». Всі ці факти спростовують тези про «єдиний народ» щодо українців і росіян.
Росія не має стійкої традиції цивілізованої і демократично-консенсусної передачі влади, коли відбувається певний компроміс еліт і мас за чіткою процедурою вільних, прозорих і справедливих виборів. За період комуністичної влади обрання партай-фюрера спочатку було результатом жорстокої боротьби на найвищому рівні партійної ієрархії, а потім – змови деяких угруповань у партійному керівництві. Маси до цього процесу або взагалі не допускалися, або лише в ролі статистів.
Винятком із цього правила було обрання Боріса Єльцина президентом РРФСР у пізньоґорбачовську добу. Але це той виняток, котрий лише підтверджує загальне правило. Найбільша «демократичність», на яку спромоглася посткомуністична Росія – це проведення операції «наступник», коли Боріс Єльцин «ощасливив» Росію і світове співтовариство офіцером КГБ Владіміром Путіним. Як часто буває в Росії, стосовно нового лідера все спочатку вирішили у вузькому колі нагорі, а вже потім винесли на «масовку», себто на добре організовані й жорстко контрольовані вибори, де не можна допустити жодних несподіванок, і їх не допустили…
У цьому контексті постає проблема трансляції влади у нинішній Росії, а також проблема характеру соціально-політичних перетворень. Тривалий час у цій країні вони відбуваються за схемою: «відлига – приморозки», лібералізація – загвинчування гайок, крок уперед – повернення назад, «перебудова» – реакція. Американський нині історик, професор Янов нарахував у російській історії мало не два десятки «перебудов», спроб лібералізації, що неодмінно закінчувалися тріумфом антиреформаторських сил. А Людміла Нарусова, історик і дружина відомого російського демократа Анатолія Собчака, у своїй докторській дисертації довела, що якісь реформи у Росії можна провести, тільки спираючись на жорстку авторитарну владу згори, а не знизу… Інша річ, що у Росії така влада часто-густо схильна до згортання реформ, а не до їх проведення.
Сьогодні у Росії перспективи еволюції не дуже вірогідні, адже за часи путінської чекістської диктатури геть знищено те, що можна було б назвати «демократичним центром», однак надзвичайно посилилися ультраправі та ультраліві. Ультраправі паразитують на путінській пропаганді, використовуючи її як потужний підсилювач власного політичного впливу в суспільстві. Вони вже провели реальний бойовий вишкіл своїх збройних формувань у так званих «ДНР» і «ЛНР». Незважаючи на всі спроби Кремля не допустити «зворотний транзит» бойовиків зі Сходу України в РФ, він відбувається. Ветерани антидержавної боротьби в Україні на теренах Росії зберігають свої структури, зв’язки, комунікацію, зброю, а головне – вони набули досвіду і впевненості у своїх силах, а урядові будівлі в Москві та Пітері можна захоплювати за такою самою схемою, як у Донецьку й Луганську.
У Росії все навіть простіше, враховуючи специфіку історичної державності: досить захопити Москву, щоб контролювати всю Росію. Саме ультраправі та ультраліві мають найбільші шанси очолити всі російські масові заворушення, хоча чимало таких відбудеться без жодного проводу, цілком стихійно. Ситуація погіршується для РФ тим, що Путін явно не шукає собі наступника, розраховуючи жити і правити нескінченно…
Публiкацiї за темою «Політологія»:
